Вступ. Розповідь Терези.

   Сталося це ще два роки назад, коли мама остаточно вирішила покинути батька з його вічними п'янками. Валізи стояли на вокзалі коли я тільки зрозуміла що відбувається. Нове життя, не в тій пошарпаній квартирці де постійно стояв їдкий запах татових сигарет і постійний запах дешевого алкоголю.
 Мама віддала наказ зав'язати неслухняне волосся в хвіст що я і зробила, світле волосся мені дісталося від бабусі яка працювала модельєром, а ось очі від мами, як океан, небо або щось ще такого ж блакитного кольору.
    Зараз тільки шоста година ранку, сонце піднімалося над землею, чутно як поїзд впевнено рухається вперед. Мама дивилася в телефон і перебирала квартири або будинки в яких ми могли б почати своє нове життя.
    -Мам, треба щоб школа була поблизу-я подивилася на мамине лице яке явно показувало що вона не рада всьому тому що бачить в себе на екрані.
Мама глянула на мене все ще тримаючи невдоволення на лиці і махнула головою. Мама ніколи не була багата на слова але завжди прислухалася. Її каштанове волосся завжди нагадувало дитинство коли в віці трьох років я перебирала їх пальцями, мама тоді посміхалася, зараз побачити її посмішку так важко як написати лабораторну з фізики, неможливо для мене. Мамине коричневе пальто теж віяло дитинством, як коли вона забирала мене з садочку зимою, я обіймала її своїми маленькими пальчиками і відчувала як тканина пальто лоскотала мені щоку.
    Я посміхнулася і повернула голову дивлячись на поїзд який ось-ось і буде на місці. 
    Я дістала телефон, на екрані побажання і прощальні повідомлення від друзів, я відчула як на моїх нижніх віях з'явилася тяжка сльоза. Переглядаючи чати я наткнулась на чат хлопця який мені подобався зі школи. Миле прощальне повідомлення зі стікером. Я посміхнулася і поїзд нарешті зупинився. Купа людей виходила з поїзду і я чекала коли можна бути зайти, міцно тримаючи ручку валізи, я дивилася на людей які виходили з поїзду.
    Коли люди вийшли першою зайшла мама пильно оглядаючись назад щоб переконатися що я йду за нею, вона швидко знайшла наше купе, я сіла на своє місце на нижньому поверсі, валізу я поклала знизу щоб не заважала. Мама сіла напроти і поглянула на мене втомленим поглядом.
   -Все буде добре.-мама сказала це не мені, а самій собі, вона заспокоювала себе.
Я глянула на її розуміючим поглядом. Важко набратися сил і покинути людину яку кохала, важко розуміти що тепер потрібно самій працювати заради дитини, заради себе.
   Гуркіт відбивався в голові коли люди заходили в поїзд. Наглядаючи за цім через вікно яке було не дверях купе. Хтось проводжав когось явно рідного і коханого. Від таких сцен я дивилася в даль, високі будівлі, все таке рідне але в той час чуже.
   Поїзд зашумів і почав рух. Я поглянула на маму. Її каштанове волосся гарно відбивалося на сонці. Я була впевнена що вона б змогла закохати в себе будь якого гарного чоловіка. 
   Мама завжди боролася за те щоб наша сім'я була єдиною, міцною.
Її очі явно багато побачили і витерпіли, тому вона зараз зі мною в поїзді.
Час йшов але для мене і матері це була просто зміна положення сонця, ми мовчали всю дорогу і тільки коли лягали спати могли  дозволити собі сказати "надобраніч"...
   Коли я нарешті побачила нове місто то зрозуміла що саме з цієї секунди починається моє нове життя...