Королевна

Першим повернувся слух. 

​Ніна почула рівномірне, монотонне пищання якогось апарату, а потім — приглушений, але неймовірно схвильований, майже зірваний голос Богдана. Він говорив швидко, напружено, з кимось сперечався, але слів було не розібрати. Голова була наче налита свинцем, а в роті пересохло так, що язик здавався чужим і шорстким. 

​Ніна повільно, з величезним зусиллям розплющила повіки. 

​Сліпуче люмінесцентне світло лікарняної палати безжально вдарило по очах. Білі стіни, кахель, стійка з прозорим пластиковим флаконом. Опустивши погляд, вона побачила, що лежить на вузькому ліжку, а в вену на тильній стороні долоні встромлена голка катетера, від якої тяглася тонка пластикова трубка крапельниці. 

​Вона спробувала поворухнутися, щоб підняти руку, але не змогла. 

​Її зап'ястя та кісточки ніг були щільно, надійно притиснуті до країв ліжка широкими тканинними ременями. Мабуть, лікарі зафіксували її під час нападу, щоб вона не впала і не зашкодила собі, коли тіло звело судомою. Ця безпорадність лякала, але всередині Ніни випалило всі емоції. Не залишилося навіть страху — лише пустота. 

​Помітивши рух, Богдан миттєво замовк і за секунду опинився поруч із ліжком. Його обличчя було сірим від утоми, під очима залягли глибокі тіні, а волосся було безладно скуйовджене. Він виглядав так, ніби сам щойно пережив катастрофу. 

​— Ніно... Ніночка, ти чуєш мене? — він обережно, ледь торкаючись, поклав свою гарячу долоню на її вільні пальці. Його голос тремтів від полегшення й тривоги водночас. — Слава богу, ти прийшла до тями. Не рухайся, будь ласка, тобі не можна зараз сідати. Ти знепритомніла. Тебе забрала швидка, я ледве встиг за ними... 

​Він гарячково заглядав їй в обличчя, чекаючи хоч якоїсь реакції, але Ніна мовчала. Вона просто нерухомо дивилася на нього своїми великими, порожніми очима. 

​— Почекай, я зараз покличу лікаря, — Богдан випустив її руку й метнувся до дверей палати. Натиснувши на кнопку виклику на стіні, він гукнув у коридор: — Олексію Васильовичу! Вона прийшла до тями. Подивіться її, будь ласка, динаміка стабілізувалася. 

​Повернувшись до ліжка, він знову сів поруч, на краєчок стільця. Він продовжував щось говорити — пояснював, які препарати їй ввели, що зараз підійде завідувач відділення, що все під контролем і він поруч, він не піде. 

​А Ніна продовжувала мовчати. За весь цей час вона не зронила жодного слова, не видала жодного звуку. Вона не плакала, не вимагала зняти ремені, не питала, де вона. Вона просто лежала, затиснута між лікарняними простирадлами, і слухав його голос, який зараз був її єдиною ниточкою, що пов'язувала її з цим білим, стерильним і таким чужим реальним світом. 

Двері палати тихо рипнули, перериваючи квапливий шепіт Богдана. До кімнати зайшов Олексій Васильович — високий чоловік із сивиною на скронях і важким, спокійним поглядом досвідченого лікаря. Він поправив окуляри, поглянув на монітор, а потім на Ніну. 

​— Ну що, Ніно, чуєш мене? — голос завідувача лунав рівно, без зайвих емоцій. — Реакція зіниць у нормі. Судоми минули. Ти перенесла важкий психомоторний напад на тлі критичного виснаження. Тіло просто вимкнулося. 

​Він підійшов ближче і легким рухом розстебнув тканинні ремені спочатку на правому зап'ясті, потім на лівому. 

​— В’язка була вимушеним заходом, щоб ти не завдала собі шкоди. Зараз у цьому немає потреби. Але кілька днів доведеться провести під наглядом. 

​Ніна повільно опустила звільнені руки на ковдру. Пальці були німими, але відчуття волі не принесло полегшення. Вона дивилася на свої зап'ястя із червоними слідами від тканин і мовчала. 

​— Олексію Васильовичу, а нейролептики? Натиск треба зменшувати? — вмішався Богдан, його голос знову натягнувся, як струна. Він говорив термінами, ховаючись за звичною медичною термінологією від власного болю. 

​Завідувач повільно повернувся до нього. Його погляд був строгим. 

​— Богдане. Вийди в коридор. 

​— Я залишуся. Я маю бути поруч... 

​— Вийди, — повторив Олексій Васильович тихіше, але так, що заперечувати було неможливо. — Ти зараз не лікар. І як близька людина ти робиш тільки гірше своїм панічним станом. Дай їй дихати. 

​Богдан завмер. Він подивився на Ніну, ніби благаючи про якийсь знак, але вона лише ледь помітно заплющила очі. Похиливши голову, він тихо вийшов, зачинивши за собою важкі двері. 

​У палаті запанувала тиша. 

​— Ти не зобов'язана зараз говорити, — м'яко мовив завідувач, перевіряючи крапельницю. — Але ти маєш знати: те, що сталося — це не поразка. Це межа, яку твоє тіло провело за тебе. Богдан ночує в коридорі вже другу добу. Він кається, що не зупинив тебе раніше, що дозволив виснажити себе цим проєктом. Але вирішувати, як жити далі — тобі, а не йому і не твоїй хворобі. 

​Коли лікар пішов, двері знову обережно прочинилися. Богдан не витримав і повернувся. Він не став сідати на стілець — просто опустився на коліна біля ліжка, поклавши голову на край матраца, зовсім близько до її долоні. 

​— Пробач мені... — його голос підломився. — Я думав, що зможу контролювати все. Що зможу вберегти тебе і від хвороби, і від світу. А в результаті трохи не втратив. Я більше не буду твоїм лікарем, Ніно. Ніколи. Я хочу бути просто людиною, яка тримає тебе за руку. Якщо ти ще дозволиш... 

​Ніна повільно повернула голову. Пустота всередині почала повільно відступати, залишаючи замість себе тихе, чисте відчуття реальності. Вона поворухнула пальцями й обережно торкнулася його скуйовдженого волосся. 

​— Я тут, — тихо, майже беззвучно прошепотіла вона. Це були її перші слова. — Я тут, Богдане. І світ... більше не завалиться. 

Богдан підняв голову. В його очах, уперше за ці тривожні дні, з'явився не медичний контроль і не панічний страх, а просте, живе світло. Він міцно, але ніжно стиснув її долоню в своїх руках і припав до неї губами. 

​— Ми виберемося звідси, — прошепотів він, і в його голосі прорізалася тверда, беззаперечна впевненість. — Як тільки лікар дозволить тобі встати, ми зберемо речі. Ніяких лікарень, ніяких робочих проєктів, ніяких звітів і аналізів. Ми поїдемо на море.