Кохання та шизофренія

Чорний силует

Квартира зустріла їх оглушливою тишею.

Богдан допоміг Ніні зняти пальто й обережно посадив її на диван. Сам поруч не сів. Він опустився навпочіпки перед нею, тримаючи дистанцію, ніби боявся наблизитися надто різко і сполохати.

У кімнаті панувала напівтемрява. Тільки бліді вогні нічного Києва просочувалися крізь щілини між шторами, малюючи на підлозі рівні світлі прямокутники. Ніна сиділа нерухомо, заціпеніло дивлячись кудись у порожнечу перед собою. Богдан не квапив її, даючи час оговтатися.

Минуло кілька довгих хвилин.

— Хочеш води? — тихо запитав він.

Вона ледь помітно похитала головою, навіть не повернувшись. Знову запало мовчання. Десь далеко за вікном, приглушено й монотонно, проїхала поодинока машина.

Ніна важко ковтнула липкий клубок у горлі.

— Ти ж тепер підеш?

Богдан підняв на неї очі.

— Чому я маю йти?

Вона гірко, зламано всміхнулася.

— Бо тепер ти все бачив.

Його брови ледь помітно зійшлися на переніссі.

— Що саме я бачив?

Ніна нарешті відірвала погляд від стіни й подивилася прямо на нього. В її очах, відбиваючи світло з вікна, стояли великі сльози.

— Те, що всі бачать рано чи пізно, — її голос зрадницьки затремтів, зриваючись на шепіт. — Те, через що люди починають відходити від мене подалі. Спочатку обережно. Потім швидше. А потім... зовсім зникають.

Вона різко відвернулася до вікна, намагаючись сховати обличчя.

— Я кричала посеред ресторану, Богдане. На мене дивилися десятки людей. Як на божевільну.

— І що з того?

Ніна сіпнулася й круто повернула голову назад:

— Ти справді не розумієш?! — вона нервово, надломлено засміялася. — Я втрачаю розум. Я божеволію.

У кімнаті знову стало тихо. Богдан повільно підвівся і сів поруч із нею на диван. Не надто близько — рівно настільки, щоб вона за бажання могла відсунутися.

— Ніно.

Вона затято мовчала, втиснувши пальці в оббивку.

— Сьогодні в ресторані я бачив не твою хворобу, — його голос був дивовижно спокійним, глибоким і твердим. — Я бачив, як ти з нею воюєш. Щодня. Сам на сам.

Гаряча сльоза нарешті зірвалася і повільно покотилася її щокою. Перша за весь цей страшний вечір. Потім друга.

І раптом щось усередині Ніни остаточно надломилося. Обвалилася гребля, яку вона будувала роками.

Вона почала говорити.

Спочатку слова виривалися уривками, плутано, зі схлипами, але потім потекли швидше, нестримним потоком. Вона розкрила йому все. Розповіла про похмурий Замок, який виростає посеред офісу, про Княжну в білій сукні, про криваві битви під мурами, про ешафоти, де вона змушена бути суддею. Розповіла про крижану, бурхливу ріку в офісній вбиральні, в якій вона тонула сьогодні вдень, задихаючись у власних джинсах. Про голоси, безкінечні кам'яні коридори і про те, як кожного божого дня вона змушена перевіряти, який зараз рік і де реальність, щоб остаточно не зникнути.

Богдан слухав. Він не перебивав її жодним словом. Не ставив професійних діагнозів, не аналізував симптоми, не поводився як фахівець. Він просто був поруч і слухав її як людину.

Година минула як одна секунда. Голос Ніни ставав усе тихішим, слабшим, поки нарешті зовсім не замовк. У квартирі знову запанувала густа тиша, але тепер вона більше не була липкою. Вона була очищувальною.

Богдан сидів нерухомо, глибоко задумавшись і вставивши погляд у підлогу.

— Що? — миттєво насторожилася Ніна, відчувши зміну в його поставі.

Він повільно повернув до неї голову:

— Можна поставити тобі одне запитання?

— Так...

— За всі роки... твій замок змінювався?

— Постійно, — знизала плечима вона. — З'являлися нові вежі, руйнувалися старі стіни.

— А дракони? Чи люди в натовпі?

— Так, звичайно. Кожного разу якісь нові обличчя, інші прапори, нові деталі.

— А Княжна?

Ніна сумно, ледь помітно посміхнулася:

— Вона дорослішала разом зі мною. Тканина на сукні мінялася, її погляд ставав старшим.

Богдан повільно, важко кивнув. Його погляд став якимось дивним — гострим, чіпким, тривожним. Ніна одразу це помітила. Усередині знову ворухнувся неспокій.

У кімнаті стало неприродно, моторошно тихо. Ніна раптом чітко усвідомила те, про що ніколи раніше не замислювалася.

Замок трансформувався. Середньовічний світ підлаштовувався під її настрій. Вона сама змінювалася й росла. Усі образи її підсвідомості народжувалися, мутували і зникали. Усі, крім одного.

Чорний убивця завжди залишався абсолютно однаковим. Той самий зріст. Той самий важкий, грубий плащ. Ті самі специфічні рухи, той самий капюшон, що повністю закривав обличчя, і ті самі холодні, мертві очі, які вона ніяк не могла роздивитися до кінця. Роки без жодної, навіть найменшої зміни. Він переходив із галюцинації в галюцинацію як незмінний, залізобетонний маркер.

Богдан мовчав.

Уперше за весь вечір він виглядав по-справжньому стривоженим.

Не через ресторан.

Не через крик.

І навіть не через сам факт її галюцинацій.

Його насторожувало дещо інше.

За роки практики він бачив десятки пацієнтів із психотичними епізодами, тяжкими травмами та нав’язливими образами.

Людська психіка постійно перебудовує власні страхи.

Образи змінюються.

Деталі стираються.

Обличчя плутаються.

Навіть найглибші кошмари з часом трансформуються разом із людиною.