Королівський бал

Обід закінчився так само раптово, як і почався. Вони разом спустилися з тераси в ліфті, мовчки дивлячись на цифри поверхів, що блимали на табло. Між ними все ще відчувався цей теплий, невидимий шлейф розмови, але що ближче був оупенспейс, то сильніше Ніна відчувала, як навколо неї знову виростають стіни професійної дистанції.

Вони розійшлися в різні боки. Богдан попрямував до кабінету клієнтів, а Ніна повернулася до свого столу.

Вона сіла в крісло, відкрила ноутбук і глибоко вдихнула. Потрібно було продовжувати стрес-тестування алгоритму B.Demydenko. Напис USER_22345 все ще світився в системному журналі, але тепер він більше не викликав у неї люті чи паніки. Тепер ці цифри здавалися якимось дивним, таємним шифром між ними двома.

Ніна змусила свої пальці знову лягти на клавіатуру. Почалася рутинна, але важка робота. Їй потрібно було змоделювати ситуацію, коли сервером користуються одночасно тисячі лікарів, і система має витримати цей удар.

Минула година, потім друга. Напруга в офісі зростала, бо час піджимав — демо-показ перед керівництвом був запланований на шосту вечіра. Тімлід постійно підходив до її столу, перевіряючи прогрес: — Ніно, як там? Встигаємо? Богдан Денисович каже, що без цього не підпише проміжний акт.

— Все під контролем, — коротко кидала вона, не відриваючись від екрана.

Але втома давалася взнаки. Очі боліли від постійного моніторингу логів, а в скронях знову з'явився той самий знайомий, ледь помітний тиск. Мозок, перевантажений емоціями після обіду та стресом від дедлайну, почав давати збої.

Рядки коду на екрані раптом почали міняти свій колір. Звичні зелені та білі символи в консолі розробника спалахнули яскраво-багряним, наче смолоскипи.

Ніна замерла. Вона заплющила очі на кілька секунд і знову відкрила їх, сподіваючись, що це просто втома.

Код повернувся до норми. Але коли вона глянула на схему архітектури даних — де логічно перепліталися блоки інформації — її погляд зачепився за центральний модуль доступу. На малюнку це був звичайний прямокутник, підписаний як Security_Core.

Але в її свідомості цей прямокутник раптом перетворився на знайомий силует.

Вона чітко побачила фігуру чоловіка в темному одязі, який стояв на вершині кам'яної вежі. Це був той самий образ із її середньовічного світу. Але цього разу щось змінилося. Силует більше не був розмитим чи чужим. Постава, розворот плечей, навіть те, як він тримав руки — все це було до болю знайомим.

Це був Богдан.

Її підсвідомість уперше за сім років впустила реальну людину всередину її хвороби. Мозок перетворив Богдана на частину її замкового лабіринту. У її баченнях він більше не був лікарем з минулого — він став центральною фігурою її вигаданого світу. Тим, хто контролює вхід у замок. Тим, хто тримає ключі від її таємниць.

Ніна судорожно відсмикнула руки від клавіатури, наче та вдарила її струмом.

«Ні, ні, ні... тільки не це, — в паніці подумала вона, відчуваючи, як серце починає калатати в шаленому ритмі. — Будь ласка, не чіпай його. Залиш Богдана в реальності».

Вона розуміла, що це дуже небезпечний симптом. Якщо хвороба почне змішувати образ реального Богдана з її лицарями та драконами, вона остаточно втратить контроль. Вона просто не зможе відрізнити, де справжній чоловік, який сидить у сусідньому кабінеті, а де його привид у білій сукні на ешафоті.

Ніна подивилася на годинник. 17:15. До демо-показу залишалося сорок п'ять хвилин. Богдан зараз вийде з кабінету, сяде поруч із керівництвом, і їй доведеться дивитися на нього і презентувати софт, поки її власний мозок намагається одягнути його в середньовічні лати.

Вона встала, тримаючись за край столу, щоб подолати раптове запаморочення, і попрямувала до вбиральні — їй терміново потрібно було знову вмитися крижаною водою і нагадати собі, який зараз рік і де вона перебуває.

Ніна майже забігла до вбиральні. На щастя, там нікого не було. Дзеркала над раковинами відбивали люмінесцентне офісне світло, яке здавалося надто білим, майже лікарняним.

Вона підійшла до крайнього умивальника, увімкнула кран на максимум і дочекалася, поки звідти потече справді крижана, аж до ломоти в пальцях, вода. Ніна склала долоні човником, набираючи прозору воду.

«Просто вмитися. Просто змити цей морок», — пронеслася остання чітка думка.

Вона піднесла руки до обличчя і тільки-но холодна вода торкнулася її шкіри…

Світ зник. Миттєво.

Такого не було ніколи. Зазвичай хвороба підкрадалася плавно: глухли звуки, здригалася картинка, змінювалися декорації. Цього ж разу її просто вирвало з реальності з корінням, наче вимикачем клацнули в повній темряві.

Наступної секунди Ніна вже не дихала — вона захлиналася.

Замість кахлю і дзеркал навколо неї вирувала шалена, чорна, крижана ріка. Течія була настільки потужною, що її миттєво закрутило, потягло на глибину. Вода збивалася в білу піну, крутилася вирами і з головою накривала дівчину.

Ніна судорожно виринула на поверхню, намагаючись ковтнути хоч трохи повітря, але чергова важка хвиля з розмаху вдарила її в обличчя. Вода заливала очі, ніс, рот, випалювала легені холодом. Навколо височіли похмурі, гострі скелі якогось дикого замкового каньйону, але небо над ними було сучасним — сірим, затягнутим київським смогом.

Вона відчайдушно борсалася, намагаючись гребти руками, але щось важке, нелюдськи тяжке тягнуло її на дно, мов пара залізних гирь. Одяг. Намоклий одяг сковував кожен рух.

Ніна, звиваючись у крижаному потоці, на мить опустила погляд углиб бурхливої води, шукаючи очима звичний поділ білої сукні. Сукня мала бути там. Важка, середньовічна сукня Княжні, яка завжди була її головним ворогом і водночас — рятівним маркером ілюзії.

Але сукні не було.

Крізь товщу води, що пінилася, Ніна чітко побачила на своїх ногах мокрі, важкі від води темно-сині  джинси.

Жах, який вона відчула в цю секунду, був страшнішим за саму смерть. Джинси. Реальні джинси, які вона одягла сьогодні зранку. Це означало лише одне: вона тоне по справжньому. Хвороба більше не грала за правилами. Вона більше не створювала для неї казковий замок — вона прийшла в її справжнє життя і почала топити її . Кордони між світами стерлися в порох. Вона тонула по-справжньому.