USER_22345

Холодний камінь обпікав босі ноги, але Ніна не зупинялася. Вона бігла щосили, задихаючись від крижаного повітря, яке гострими голками розривало легені.

Це знову був замок. Але не той світлий, залитий весняним сонцем палац, де вона колись гуляла з принцом. Зараз навколо панувала глуха, глупа ніч, а безкінечні коридори освітлювалися лише рідкісними смолоскипами, що тріщали на стінах, кидаючи довгі, потворні тіні.

Поділ її довгої білої сукні плутався під ногами, чіплявся за виступи каміння, але дівчина не сміла навіть сповільнити крок. Бо позаду неї, десь у глибині цих темних лабіринтів, лунали важкі, розмірені кроки.

Він ішов за нею.

Ніна не бачила його обличчя, але шкірою відчувала смертоносний намір цієї тіні. Це був убивця. Безжальний, тихий, який не знав утоми. Щоразу, коли вона намагалася звернути за ріг, металевий скрегіт його зброї об кам'яні стіни лунав усе ближче й ближче. Хвороба наздоганяла її у власному ж сні.

— Ні, будь ласка... — зривався з губ беззвучний шепіт.

Вона вибігла на широку замкову галерею. Попереду був лише тупик — високий кам'яний балкон без перил, під яким зяяла чорна, бездонна прірва. Замкові мури обривалися прямо в нікуди.

Ніна різко розвернулася, притиснувшись спиною до холодного повітря безодні.

З темряви коридору повільно виступив він. Висока фігура в чорному плащі, обличчя сховане під глибоким капюшоном. Рука вбивці повільно піднялася, оголюючи довгий, блискучий у світлі місяця кинжал. Крок. Ще один. Між ними залишилися лічені сантиметри.

Ніна заплющила очі, відчуваючи холод сталі біля своїх грудей. Кинжал замахнувся для удару, і в останню секунду, намагаючись ухилитися, дівчина зробила крок назад — повз кам'яний край.

Земля зникла під ногами.

Вона полетіла вниз, у глуху, німу прірву. Повітря свистіло у вухах, біла сукня розліталася крилами, а серце в грудях просто перестало битися від дикого, паралізуючого жаху. Падіння здавалося безкінечним...

Ніна різко сіпнулася і розплющила очі, хапаючи ротом повітря, наче риба, яку викинуло на берег.

Сонце. Світло ранкового сонця сліпило очі, пробиваючись крізь дешеві жалюзі орендованої квартири.

Вона сиділа на ліжку, важко й часто дихаючи, а лоб був укритий дрібними краплями холодного поту. Ковдра була збита в ногах, а пальці судорожно стискали простирадло.

Ніна повільно підняла руки й оглянула їх. Жодної білої сукні — на ній була звичайна нічна футболка. Це був просто сон. Проте серце все ще калатало у грудях так сильно, ніби вона справді щойно бігла тими проклятими коридорами.

Чому саме сьогодні, після стількох років спокою, її підсвідомість знову витягла на світ Божий цей похмурий замок і безжального вбивцю? Від кого вона тікає? Від хвороби, яка знову підбирається надто близько через стрес? Чи від Богдана, який своїм раптовим поверненням змусив здригнутися все, що вона так старанно будувала?

Кинжал у руках переслідувача... Це не була загроза життю. Це був страх того, що її викриють. Страх знову опинитися безпорадною, оголеною перед чужим судом. Перед його судом.

Ніна важко зітхнула, зачесала пальцями розпатлане волосся назад і підвелася. Годі філософствувати, реальний світ не чекатиме, поки вона розбереться зі своїми привидами.

У ванній вона довго вмивалася крижаною водою, дивлячись на своє бліде відображення у дзеркалі. Під очима залягли легкі тіні — явний слід неспокійної ночі. Ніна ретельно замаскувала їх, нанесла трохи рум'ян, щоб обличчя не виглядало таким порцеляново-білим, як у тієї ляльки з дитинства. Вона одягла строгі темно-сині штани та бежеву блузку. Жодних суконь. Тільки чіткі лінії, тільки діловий стиль. Це був її бронежилет.

Коли вона зайшла в офіс, там уже панувала звична робоча метушня: клацання клавіатур, запах свіжої кави, обговорення завдань. Ніна впевнено пройшла до свого робочого місця, відкрила ноутбук і повністю занурилася в код. Вона виловлювала баги один за одним, наче клацала горіхи. Робота дарувала їй омріяний контроль. Тут вона була королевою, яка точно знала, що робити з кожною помилкою в системі.

Об одинадцятій ранку двері відчинилися. Увійшов Богдан у супроводі її тімліда.

Ніна навіть не поворухнулася, продовжуючи дивитися в монітор, хоча внутрішній радар миттєво зафіксував його присутність. Серце зробило короткий кульбіт, але вона придушила цей імпульс.

— Колеги, хвилину уваги, — оголосив тімлід. — Богдан Денисович приніс нам оновлені вимоги від медичної асоціації. Нам потрібно терміново переробити алгоритм доступу до карт пацієнтів, інакше ми не пройдемо сертифікацію. Завдання критичне. Ніно, це по вашій частині. Потрібно перевірити, як система поведеться при екстреному навантаженні.

Богдан підійшов до її столу. На його обличчі не було й сліду вчорашнього хвилювання — лише зібраність та діловий спокій. Справжній клієнт. Але він дивився на неї дуже уважно, оцінюючи її стан після вчорашнього інциденту.

— Доброго ранку, Ніно Артемівно, — спокійно промовив він, кладучи на стіл роздруковані специфікації. — Вони справді складні і, медичний софт не прощає помилок. Якщо алгоритм дасть збій хоч на секунду, конфіденційні дані тисяч людей опиняться під загрозою. Я знаю, що терміни підтискають, але я наполягаю на максимальній прискіпливості. Ви впораєтеся?

Ніна нарешті відірвала погляд від екрана й подивилася на нього. Прямо, впевнено, без жодної ніяковості. Його професійний виклик подіяв на неї як найкращий стимулятор. Страх перед нічним убивцею розчирився в азарті розробника.

— Обернена верифікація та стрес-тестування — це моя спеціалізація, Богдане Денисовичу, — твердо відповіла вона, забираючи папери. — Можете не хвилюватися за свої дані. Я знайду кожну дірку в цьому алгоритмі ще до того, як ваші лікарі взагалі відкриють систему.

Богдан ледь помітно, кутиками губ, посміхнувся. У його очах спалахнула гордість. Вона приймала його правила гри. Вона росла як професіонал, захищаючись цією роботою від власної вразливості, і він готовий був підіграти їй у цьому.