Глава 31

Сергій Полянін змушений був працювати прямісінько з квартири. Зараз йому необхідно було орендувати хоча б невеликий офіс, щоб запросити нових співробітників та обзавестись новими клієнтами. Але в нинішній ситуації вибирати не приходилось. Тепер він був не керівником успішної компанії, а звичайним початківцем-одинаком, тому наявність власного офісу автоматично підняла б його авторитет в очах потенційних клієнтів. Ось так він і працював: гортав газети з об’явами, паралельно шукав необхідну інформацію в Інтернеті, при цьому не випускаючи з рук мобільного телефона.  Йому було не звикати до труднощів, фактично, він так і починав розкручувати свій бізнес, тому взяв себе в руки і не нарікав на долю.

Після декількох годин активного пошуку Сергій нарешті зітхнув з полегшенням. Щойно на очі трапився непоганий варіант — невелике приміщення майже в самісінькому серці міста. Дорогувато, зважаючи на його теперішній фінансовий стан, однак у центрі більше шансів швидше розкрутитися і показати майбутнім партнерам, що насправді все гаразд. Чоловік швидко зателефонував за вказаним номером, домовився про термінову зустріч, попередньо влагодив ціну та деякі нюанси оренди.

Він уже збирався виходити, подумки радіючи маленькому успіху, коли почув трель дзвінка у двері. Від несподіванки ледве не випустив телефон з рук, та миттю взяв себе в руки, швидко перебираючи в пам’яті людей, які могли б потурбувати його вдома. Відчинивши двері, побачив кур’єра, котрий вручив йому величенький пакет. На ньому не було зворотної адреси, лише напис великими літерами «Доброзичливець». На запитання, від кого адресований пакет, кур’єр лише розводив руками, мовляв, моя справа тільки доставити кореспонденцію за призначенням та віддати особисто в руки.

— Ще цього мені не вистачало, — буркнув чоловік, обмацуючи конверт, у якому на дотик відчувався цупкий папір, – У мене зараз і так багато доброзичливців. Всі зараз бажають мені «добра». Гаразд, нехай почекає свого часу.

Він занадто поспішав, щоб зараз відкривати пакет і цікавитись вмістом, тому просто поклав його на тумбочку. Швидко одягнувся, взяв ключі і вийшов з квартири. Компромат так і залишився нерозпакованим, тому продовжував чекати свого «чорного часу».

***

У гуртожитку панувала радісна й емоційна зустріч трьох подруг, котрі зустрілися після канікул та навперебій розповідали про свої пригоди. Гуртожиток гудів, ніби переповнений вулик, адже всі студенти повернулися на навчання, тому дівчата вийшли раніше, щоб поговорити у спокійнішій обстановці.

Подруги вирішили зупинитись у студентській кав’ярні, де продовжували весело щебетати, обмінюючись враженнями про проведені канікули. Настала черга розповідати Тетянці про свої поневіряння та пропозицію руки і серця Сергія. Дівчата охкали і здивовано округляли очі. Зі сторони здавалась казкою історія Тані, котра так несподівано зустріла справжнє кохання.

— Подружко, ти така щаслива, — прошепотіла Віка, мрійливо закочуючи очі, — От би нам з Дашею теж зустріти таких кавалерів. За твоїми пригодами можна знімати сльозливу мелодраму.

— Дуже щаслива, але ж існує ще багато «але», — видихнула Савченко, накручуючи пасмо русявого волосся на пальчик, — Мій коханий збанкрутів, і йому, як ніколи, потрібна моя підтримка. Тому, якщо хтось буде теревенити, що я виходжу заміж заради грошей, нехай просто стулить пельку. Але, нічого, я вірю в свого Сергійка. Я більше ніж упевнена, що він справиться з усякими негараздами, однак наше весілля планується більш ніж скромне.

— Що? Весілля? — Даша здивовано округлила очі, — З цього моменту конкретніше. Особливо нас цікавить якраз про весілля. Щось ми багато пропустили на канікулах. Чи не занадто швидко у вас розвиваються події?

— Ви ж недавно знайомі, – додала Віка, – Навіщо так поспішати? Я розумію, кохання і все таке, але можливо, потрібно було б трішки краще пізнати один одного.

Савченко опустила очі, та потім зиркнула зеленню з-під пухнастих вій:

— Розумієте, ми кохаємо один одного. Тож навіщо нам зволікати? Тільки нікому не говоріть. Хоча б поки що. Мені так не хочеться наврочити наше щастя. Ви ж знаєте, які в нас люди лихі та заздрісні до чужого щастя. На цьому тижні ми з Сергієм подаємо заяву на одруження.

Подружки, як за командою, піднялися зі стільців і обійняли русявку з обох сторін. Вони були дуже раді за Тетянку і бажали їй лише щастя.

Віка від розчулення розмазувала по своїм щічкам сльози:

— Ти нас тепер покинеш? А як же наша компанія? Ми дуже-дуже раді за тебе, однак ти, напевне, невдовзі переїдеш до свого нареченого?

— Так, дівчатка, перестаньте плакати. Інакше я теж з вами почну пускати сльози. Таке враження, ніби прощаємося назавжди. Навіть якщо і переїду до Сергійка, все одно я вас не покидаю, ви назавжди залишитесь моїми кращими подругами і ми продовжимо спілкуватись. Куди ж я без вас?

Таня й сама не знала, чому вирішила тримати історію заручин в таємниці. Проте, вона не врахувала, що Даша і Віка фізично не вміли тримати новини в секреті. Тож зовсім скоро університет потрясла новина про заручини студентки з самим завидним, хоча на цей час і збанкрутілим, бізнесменом, Сергієм Поляніним.

У коридорі університету Таню підстеріг її колишній хлопець Роман Ткаченко. Його очі налилися люттю, а руки стиснулися в кулаки. Куди й поділася чарівна посмішка університетського красунчика, з якою він раніше зустрічав Тетянку. Зараз він кардинально змінився, навіть не намагався замаскувати свою неприязнь до дівчини:

— Куди поспішаєш, красуне? — де й дівся нещодавній образ «побитого цуценяти», яким він нещодавно проводжав русявку.

Він змінив тактику, перестав бити на жалість, і більше не просив у неї вибачення. Зараз перед нею палав люттю той, кого вона раніше кохала, але тепер він не викликав у її душі більше нічого, крім жалю.

— Ромо, ми все з тобою обговорили. І я не зобов’язана звітувати тобі, куди я йду. Доки ти вже будеш мене переслідувати? Може пропустиш? — дівчина зараз перебувала у радісному настрої і знала, що за кілька хвилин, дякуючи Ткаченку, він нього не залишиться і сліду.