Глава 2

Павло Андрійович звик прокидатися рано, часто у вікно спостерігаючи схід сонця. Сьогодні якесь невідоме душевне хвилювання розбудило пенсіонера задовго до світанку. Чоловік не одну годину перевертався у ліжку, відтворюючи у пам’яті події останніх днів. Про те, що забудовники неодмінно повернуться, він не сумнівався. Розмови з сусідами підтверджували твердість наміру багатіїв придбати навколишні будинки. Йому були нецікаві медові слова бізнесмена про покращення умов життя, однак, подібні люди не звикли зупинятися на півдорозі. За себе він не хвилювався, хоч би рідним нічого поганого не зробили, а особливо улюбленій Танюшці.

Думки про онуку враз розійшлися теплом по тілу. Сьогодні субота, а отже, його принцеса неодмінно завітає в гості. Принаймні, так було завжди. Після вступу до університету, часу на відвідини залишилося набагато менше.  Навіть телефонні розмови, які він так цінував, були занадто швидкоплинні. На вихідних обіцяли заїхати на гостину син з невісткою, а отже, Павлу Андрійовичу не слід сумувати – його чекають радісні дні в оточенні рідних.

Втративши надію повторно заснути, чоловік піднявся та попрямував на кухню готувати нехитрий сніданок. Щоб порадувати онуку, він вирішив навідатися на місцевий ринок та придбати щось смачненьке.

Непомітно минуло декілька годин. Повернувшись із прогулянки, чоловік незчувся, як відчинилися двері, і на порозі з’явилася усміхнена дівчина.

— Дідусю, привіт, – привіталася 19-річна онука Павла Андрійовича, важко дихаючи від важких сумок. Хоча дівчина втомилася, але очі світились непідробною радістю від зустрічі з рідною людиною.

— Моя ти красунечко, – старенький обійняв свою милу дівчинку, – І щоб я без тебе робив? Зігріваєш турботою моє старече серце.

— Облиште, дідусю. Мені приносять радість ці відвідини. А ось тепер бачите, як вступила до університету, кожні вихідні приїжджаю до вас, – Таня побігла на кухню мити руки, швидко розклала принесені продукти та почала готувати обід, – Та й батьки обіцяли завтра сюди приїхати. Та й ще одне. Дідусю, на завтра вони записали вас на огляд в одну гарну столичну клініку. Ви не гнівайтесь, що вирішили без вашого дозволу, але так буде краще.

— Ну навіщо? Ох, уже діти. Але якщо їм так хочеться, не буду заперечувати. А то ще скажуть, що перетворився на старого буркотуна, – Павло Андрійович засміявся, потішений увагою рідних.

Старенький надовго засидівся з онукою на кухні, розмовляючи про різні дрібниці. Русокоса дівчина з примруженими зеленими очима була копією його дружини. У такі хвилини йому здавалося, що це Катруся повернулася до нього, щоб розрадити.

Наступного ранку до оселі увірвалися син Олег та невістка Валентина, наповнивши тісний будиночок веселими голосами. Залишивши Тетянку наглядати за господарством, допомогли старенькому зручно вмоститися в автомобілі, щоб з комфортом повезти на обстеження. Хоча Павло Андрійович нікому не говорив, але Таня нерідко помічала, що дідусь вряди-годи тримається за серце. Тому попередила батьків, не питаючи згоди у дідуся.

***

Залишившись в будинку на самоті, дівчина вирішила зайнятися корисною справою. Причепурила хатинку, помила посуд та наварила велику ємність борщу, щоб дідусю вистачило на декілька днів. Несподівано у вікно помітила великий позашляховик, що зупинився біля їхнього будинку. З нього вийшов високий чорнявий чоловік у діловому костюмі, який швидкими кроками наближався до вхідних дверей. Схоже, цей гість цілеспрямовано приїхав, щоб побачити дідуся. За секунду у двері тихенько постукали.

«Хто б це міг бути? — здивувалася Таня, але почимчикувала до дверей, – Це напевно ті затяті юристи від компанії забудовника, яким дуже кортить купити ділянку дідуся. От, нахаби. Він ні за які гроші не захоче покидати рідного будиночка, хоча батьки давно запрошують переїхати до нас. Дідусь вже старенький, щоб радикально міняти своє життя».

Стукіт повторився, тепер уже наполегливіше.

— Кхм, хто там? – запитала дівчина.

— Доброго дня, мене звати Сергій Полянін, я директор компанії «Полянін і партнери». Якщо не бажаєте впускати мене до будинку, ось мій паспорт, – простягнув документи в розгорнутому вигляді, ніби в американському кіно, – Я не злочинець і не заподію вам шкоди. Ми з Павлом Андрійовичем заздалегідь домовлялися про зустріч.

— Дідуся зараз немає вдома, він на обстеженні. Буде години через дві.

— Мені говорили, що пан Павло проживає один. А я чую такий приємний мелодійний голос. Ви його родичка?

— Не потрібно до мене залицятися. Не люблю підлабузників.

— Панночко, дозволите мені його почекати? У мене набагато більше часу займе дорога. Обіцяю, не буду набридати.

— Добре, ви не схожі на маніяка. Проходьте, – дівчина широко відкрила двері.

Якби Полянін міг померти на місці від здивування, то так би й сталося. Мрія? Прохання? Невиплакані ночами скупі чоловічі сльози? Світ перевернувся, вибухнув, упав до ніг розтрощеними уламками.

І справа була не зовсім у зовнішності дівчини, а в тому, що вона була копією дружини Сергія, яка загинула в автокатастрофі чотири роки тому. Та ж сама горда постава, кирпатий носик, пухнасті вії, які обрамлювали мигдалевидні очі кольору першої весняної зелені. Струнка красуня так само заправила кінчиками пальців пасмо за вухо, та здивовано підняла брови.

— Вам погано? Серце? Може води? – заметушилася Таня, яка сприйняла зміну поведінки співбесідника за проблеми зі здоров’ям, – В дідуся має бути валідол. Ви присядьте на стілець, я миттю.

«Не вистачало, щоб з ним щось сталося у будинку дідуся. Ще доведеться викликати «швидку допомогу». З вигляду – здоровий молодий чоловік, однак, майже знепритомнів, можливо, від утоми. Всі вони, бізнесмени, такі. Задля наживи ладні ночей не спати. Ніяк не заспокоюються, все їм мало», – думки пролітали блискавицями, поки дівчина швидко шукала в аптечці дідуся необхідні пігулки та бігла на кухню по воду.