Розділ 5

Усі присутні за одним столом перевели подих. Дзвін тарілок і келихів за сусідніми столиками не міг завадити цій непростій тиші.

Рене, нервово стискаючи папку й намагаючись опанувати дихання, старалася зберігати спокій.

— Мене зарахували на юридичний факультет, і завтра я їду до іншого міста, в університет.

Пауза.

Настільки важка, що у вухах наче лунав тихий дзвін.

Друзі почали переглядатися, не розуміючи, що щойно сталося. Усі дивилися одне на одного, на Рене та на папку в її руках. Було несподівано почути такі слова, причому лише зараз.

— Рене… Я навіть не знаю, що сказати, — нервово промовила Ізі. — З одного боку, мені хочеться тебе стукнути за те, що ти сказала про це лише зараз, а з іншого — обійняти, адже для тебе це хороший шанс почати краще життя.

— Клін… Ти знав? — трохи різко запитав Сем. — Хоча навіщо я питаю? Так, знав. Ти ж і готував документи, які вона тримає в руках.

Обстановка знову почала загострюватися. Великої паніки, якої Рене боялася у своїх думках, не було, але реакція присутніх усе ще залишалася для неї незрозумілою.

— Семе, не перегинай, гаразд? — спокійно, але твердо промовив Клін.

Сем перевів на нього погляд.

— А що я сказав? — у його голосі все ще чулася роздратованість. — Я просто хочу зрозуміти, чому всі знали, крім нас.

— Не всі, — тихо виправила Рене.

Усі одразу подивилися на неї.

Вона опустила погляд на папку, яку досі міцно тримала в руках.

— Клін дізнався першим, тому що без нього я взагалі не впоралася б із документами. Він допоміг мені розібратися з усім цим. Але я не хотіла розповідати вам раніше.

— Чому? — запитав Нік.

Рене подивилася на нього.

— Тому що боялася, що все зірветься.

— Рене, — Ізі насупилася, — ми б тебе підтримали.

— Я знаю.

— Тоді чому ти мовчала?

Рене ненадовго замовкла.

Вона могла сказати правду.

Могла зізнатися, що після всього, що сталося, їй просто хотілося хоча б одну річ у своєму житті вирішити самостійно. Без чужих порад, без спроб її зупинити й без необхідності щоразу пояснювати, чому їй потрібно почати все спочатку.

Але вимовити це вголос виявилося складніше, ніж вона думала.

— Тому що боялася передумати, — нарешті сказала вона.

Сем трохи відкинувся на спинку стільця.

Його погляд змінився.

— Ти справді хочеш поїхати?

— Так.

— І вже завтра?

Рене кивнула.

— Так.

На кілька секунд знову запанувала тиша.

Першою її порушила Ізі.

— Зачекай… завтра? — вона широко розплющила очі. — Тобто ти зараз кажеш нам, що завтра вранці просто збереш речі й поїдеш?

— Не зовсім просто, — спробувала усміхнутися Рене.

— Для мене це саме «просто»! — обурилася Ізі. — Я ще навіть не встигла звикнути до думки, що ти студентка університету і що ти їдеш в інше місто!

Нік тихо усміхнувся.

— Здається, в Ізі зараз станеться нервовий зрив.

— Ніку, я тебе чую.

— Я й не шепотів.

Рене вперше за весь час розмови усміхнулася.

Зовсім трохи.

Але цього вистачило, щоб напруга за столом стала трохи слабшою.

Сем усе ще мовчав.

— Рідні, як хочете — приймайте це чи ні, але все вже вирішено. Я не сказала вам саме через цей момент. Ви повинні зрозуміти: ви не просто люди, з якими я працювала. Ви моя сім'я. Але я хочу поїхати звідси з власних причин. А якби я сказала вам раніше, ви б почали вмовляти мене залишитися й вступити до університету в нашому місті. А цього не було в моїх планах. Тому я домовилася з Кліном. Оскільки він друг моєї мами, він дав мені роботу й можливість накопичити на нове життя. І, можливо, ви не повірите, але мені зараз теж боляче це говорити, — закінчила Рене, важко видихнувши.

Сем, не витримавши, підвівся зі стільця. Він подивився на Рене засмученими очима, взяв піджак і попрямував до виходу.

Нік усе так само сидів на стільці й тримав Ізі за руку. Здавалося, що йому було байдуже до того, що відбувається. Але Ізі в цей момент вислизнула з його руки, підвелася зі стільця й підійшла до подруги.

Довго не відводячи погляду, дівчата дивилися одна одній в очі.

Ізі обійняла подругу й, зі сльозами на очах, прошепотіла:

— Я сподіваюся, що це не буде даремно.

Після цього вона взяла Ніка за руку, і вони разом із Семом вийшли з ресторану.

Розчарована Рене знову сіла на стілець, схрестила руки, поклала їх на стіл і опустила на них голову, ховаючи заплакане обличчя.

Клін не наважувався порушувати тишу. Він тихенько залишив її ненадовго саму, а сам вийшов покурити.

За кілька хвилин Клін повернувся. Рене вже сиділа спокійніше, хоча очі все ще залишалися червоними. Він не став питати, що вона відчуває, — просто поклав перед собою телефон, оплатив рахунок і підвівся.

— Ходімо?

Рене мовчки кивнула.

Вони вийшли з ресторану.

На вулиці було прохолодніше, ніж вона очікувала. Рене зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись остаточно прийти до тями.

Але далеко піти їм не вдалося.

Назустріч тротуаром ішли її батько та сестра.

Сестра першою помітила Рене й, окинувши її поглядом, занепокоєно подивилася на неї.

— Ну треба ж… Ось і нове життя почалося?

Рене зупинилася.

— А ти подивись на неї: ресторан, гарний одяг… Прямо не впізнати, — фиркнув батько. — Видно, вирішила, що тепер вона занадто хороша для всіх нас.

Рене нічого не відповіла. Після всього, що сталося за останні пів години, у неї просто не залишилося сил на чергові пояснення.

— Я просто хочу почати все спочатку, — тихо сказала вона.

— Звичайно, — з насмішкою відповів батько. — Поїхала б кудись подалі, знайшла собі нове життя й зробила вигляд, що минулого ніколи не існувало.

Клін зробив крок уперед.

— Думаю, вам пора йти.

— А ти ще хто такий, щоб нам вказувати? — усміхнувся батько.

Клін подивився на нього спокійно, але в його погляді вже не залишилося колишньої м'якості.

— Людина, яка не дозволить вам знову принижувати її.

Рене, проводжаючи їх поглядом, побачила, як сестра жестом показала, що зателефонує їй. І з ніяковим виразом обличчя вони розчинилися серед натовпу.

Клін відкрив дверцята машини й допоміг дівчині сісти всередину. Рене зняла босоніжки з втомлених ніг, згорнулася на задньому сидінні й стала дивитися у вікно, спостерігаючи за пейзажами нічного міста, що змінювалися за склом.

Клін глибоко вдихнув і подивився в дзеркало заднього виду. Його серце стиснулося, коли він побачив пригнічений стан дівчини.

До її будинку вони доїхали досить швидко. Клін хотів запропонувати Рене залишитися в нього й допомогти їй трохи прийти до тями, але вона відмовилася.

— Я впораюся, — тихо сказала дівчина.

Вона вийшла з машини й попрямувала до під'їзду.

Клін ще кілька секунд дивився їй услід, а потім поїхав.

Щойно світло фар зникло за поворотом, Рене перейшла дорогу й зайшла до магазину. Невдовзі вона повернулася додому, але, дійшовши до свого поверху, несподівано пройшла повз власні двері й піднялася вище.

Відчинивши двері на дах, дівчина вийшла назовні.

Прохолодне нічне повітря торкнулося її обличчя. Рене відійшла подалі від краю, сіла біля стіни й притулилася до неї спиною. Діставши із сумочки телефон, вона ще кілька секунд дивилася на екран, а потім вимкнула його.

Сьогоднішній день наче вичавив із неї всі сили.

Занадто багато слів. Занадто багато сліз. Занадто багато рішень, які вже неможливо було скасувати.

Рене підняла голову до неба.

Над містом яскраво мерехтіли зорі, а десь далеко продовжувало жити звичайне нічне життя — машини їхали вулицями, у вікнах будинків горіло світло, люди поспішали у своїх справах.

А їй уперше за довгий час хотілося просто зупинитися.

Нічого не вирішувати.

Нічого не пояснювати.

Просто посидіти в тиші й дозволити собі трохи видихнути.

І чомусь саме тут, серед нічного неба та далеких вогнів, їй уперше за весь вечір стало трохи легше.

Клін уже майже під'їхав до свого будинку, коли раптом згадав, що так і не сказав Рене одну важливу річ.

Він дістав телефон і набрав її номер.

Довгі гудки.

Але відповіді не було.

Клін насупився й знову подивився на екран.

— Рене, ну ж бо…

Він набрав ще раз.

Знову тиша.

Усередині з'явилося неприємне відчуття тривоги.

Клін розвернув машину й повернувся назад.

Піднявшись до її квартири, він постукав у двері.

— Рене?

Тиша.

Він постукав ще раз, трохи сильніше.

— Рене, це я.

Відповіді не було.

Клін зітхнув і відійшов від дверей. Дівчини не було вдома? Але куди вона могла піти після всього, що сталося?

Він дістав телефон і знову спробував їй зателефонувати.

Безрезультатно.

Клін уже збирався спуститися вниз, як раптом помітив легкий рух повітря в кінці коридору.

Він обернувся.

Двері на дах були відчинені.

Звідти до під'їзду проникав прохолодний нічний вітер.

Клін завмер на кілька секунд.

— Тільки не це…

Він швидко попрямував до дверей і піднявся на дах.

У темряві він одразу помітив знайомий силует.

Рене сиділа біля стіни, обхопивши руками коліна, і дивилася кудись у бік нічного міста.

Клін зупинився.

Кілька секунд він просто дивився на неї, переконуючись, що з дівчиною все гаразд.

А потім тихо промовив:

— Рене…

Дівчина підняла погляд на чоловіка. Його стурбований вираз обличчя наче кричав про те, що він хвилювався за неї.

— Чого ти повернувся? І якщо ти думаєш, що я тут для того, щоб зробити якусь дурницю, то ти помиляєшся. Запитай себе: заради чого тоді я все це робила? Щоб почати нове життя.

— Ні, я так не думав, — обережно відповів Клін, підходячи ближче й сідаючи поруч.

— Напевно, не треба було влаштовувати цей спектакль із рестораном і збирати всіх. Треба було просто тихо поїхати — і все.

— Ти не права. Якби ти так зробила, вони були б ще більше розбиті.

— Думаєш?

Рене перевела погляд на свого начальника, але зараз уперше побачила в ньому не просто керівника, а людину, яка справді хотіла про неї подбати.

Завтра саме він погодився відвезти її до аеропорту, провести, посадити в літак і попрощатися з нею по-людськи.

Думки крутилися в голові в обох.

Рене почала тремтіти від прохолодного нічного повітря. Клін зняв свій піджак і накрив ним дівчину.

— Гаразд, посиди трохи. Але недовго. Тобі завтра їхати, потрібно хоча б трохи виспатися.

— Не переймайся. У літаку висплюся.

Вирішивши ще трохи посидіти з Рене, Клін подивився на небо. Зорі світили так яскраво, а ця спокійна атмосфера була саме тією, якої їм обом зараз так бракувало.

— До речі… я саме тому й повернувся.

Рене повернула голову.

— Чому?

Клін ненадовго замовк, наче підбираючи слова.

— Я хотів дещо сказати тобі ще в ресторані, але після всього забув.

— І що ж?

Він подивився на дівчину й дістав із кишені невеликий конверт.

— Це тобі. Відкриєш уже в дорозі.

Рене з недовірою взяла конверт.

— Що там?

— Якщо скажу, сюрпризу не буде.

Дівчина вперше за вечір ледь усміхнулася.

— Ти вмієш залишати інтригу.

— Іноді це корисно.

Клін підвівся й простягнув їй руку.

— А тепер ходімо. Досить сидіти на холоді.

Рене подивилася на його руку, а потім вклала свою долоню в його.

— Добре.

Вони спустилися з даху й коридором попрямували до квартири.

Клін попрощався з Рене й пішов униз сходами. Дівчина зайшла до квартири й, знімаючи піджак, лише тоді помітила, що так і не повернула його чоловікові.

Акуратно склавши його, вона поклала піджак на вже зібрану валізу, щоб завтра не забути повернути.

Підійшовши до вікна й виглянувши на вулицю, Рене побачила Кліна. Він помахав їй рукою, сів у машину й поїхав.

Крім як зняти сукню, змити макіяж і розпустити волосся, Рене більше нічого не хотілося.

Вона дістала телефон і, забравшись під ковдру, з надією подивилася на екран. Може, хоч хтось написав їй за цей вечір.

Але там не було жодного повідомлення.

З тугою в серці Рене перевернулася на інший бік і заплющила очі, сподіваючись якнайшвидше заснути.