Розділ 3

Від моменту примирення минуло п’ять днів. Атмосфера в кав’ярні знову стала звичною, а часом навіть трохи затишною. Ні про що не підозрюючи, Рене прийшла на другу зміну, привіталася із Семом і взялася готуватися до робочого дня.

Ось-ось життя дівчини кардинально зміниться. Але Рене розуміла, що перевернеться з ніг на голову не лише її життя, а й життя хлопців та дівчат, які встигли стати для неї справжньою сім’єю.

Сем, як і раніше, чарівно обслуговував красивих дівчат, а сварка між ними, у певному сенсі, пішла хлопцеві на користь. Він поступово почав змінювати свій характер на краще. Навіть не вірилося, що зовсім нещодавно він сходив на побачення — і воно не закінчилося провалом.

Ізі та Нік поступово теж почали приділяти одне одному дедалі більше уваги, і в глибині душі дівчина знала: усе йде саме так, як і має бути.

Через годину після початку роботи прийшли Нік та Ізі, тримаючись за руки. Вони зовсім не розуміли, навіщо Клін викликав їх на роботу.

Не минуло й пів години, як до кав’ярні під’їхала машина. З неї вийшов бос — у класичному костюмі й при параді. Переступивши поріг кав’ярні, він замовив каву в Рене.

Із глибоким нерозумінням усі працівники спостерігали за тим, як Клін повільно сьорбає каву, а на його лобі поступово проступає піт.

Витримавши п’ятихвилинну тишу, Клін пройшов до центру залу й покликав до себе працівників.

— І так, завтра нічого не плануємо — ми закриваємо кав’ярню, — стримано й грізно оголосив бос.

У співробітників одразу з’явилися думки про повне закриття кав’ярні та можливе звільнення.

Але Клін продовжив:

— На знак подяки за вашу бездоганну роботу завтра ми йдемо до ресторану, — уже усміхаючись, оголосив він.

— Босе, ох, як несподівано! Дякуємо вам за вашу підтримку, — сказав Нік.

Було дивно, що Ізі змогла настільки позитивно вплинути на тихого й сором’язливого Ніка.

— Дякую, хлопче мій. Отже, завтра прихопіть із собою гарний настрій і гарно вдягніться. Ресторан дуже дорогий.

Після цього бос поїхав на зустріч, залишивши всіх самих.

Ізі одразу почала обговорювати, що їй вдягнути, а заодно вже подумки підбирала вбрання і для Ніка. Рене та Сем стали за стійку й спостерігали за бідолашним, збентеженим Ніком, який буквально плавився, мов сир на липневому сонці, від нескінченних запитань і пропозицій Ізі.

Сем, наче нічого не сталося, подивився на Рене.

Їхні погляди зустрілися.

На кілька секунд запала тиша.

— Тільки не кажи, що ти підеш у робочому одязі.

— А що? Мені здається, форма мені личить.

— Спірно.

— Іди вже працюй.

Сем усміхнувся, але одразу перевів погляд на Ніка.

— Ізі, годі мучити хлопця. Ти подивись, він уже зблід. Виведи його на свіже повітря.

— Сем, не лізь. Самі розберемося.

— Сеееем… Допоможи…

— Ні, братику. Це вже не моя проблема.

Ізі витягла Ніка з кав’ярні й одразу потягла його магазинами.

Рене та Сем продовжили працювати. Спочатку все йшло як завжди, але поступово хлопець почав помічати, що з дівчиною знову щось не так. Однак, згадуючи їхній минулий конфлікт, він вирішив поки не чіпати її й не ставити зайвих запитань.

Рене ж щосили намагалася не показувати, наскільки сильно її непокоїла майбутня новина. Серце калатало так швидко, що вени на зап’ястях помітно пульсували.

На щастя, невдовзі до Сема прийшла дівчина, і це ненадовго відволікло його від спроб розібратися в емоційному стані Рене.

Скориставшись моментом, дівчина швидко забігла до туалету й умитися холодною водою, намагаючись прийти до тями.

Кілька глибоких вдихів.

Ще кілька секунд перед дзеркалом.

І тільки після цього Рене нарешті відчула, що поступово приходить до тями.

Тихенько відчинивши двері та вийшовши з туалету, Рене зупинилася на кілька секунд, щоб перевести подих. Але щойно вона вийшла до залу, як відчула, що її за руку зупинила чиясь маленька долонька.

— Міне, привіт, дівчинко моя.

— Тітонько Рене, я сумувала!

— Ох, яка ти засмагла! Ну як, добре відпочили на морі?

— Так! Тільки я одного разу ненароком наступила на мушлю. Вона тріснула й пошкодила мені ніжку. Було боляче.

— Ох, ну як же ти так? Напевно, не дивилася під ноги, так?

Дівчинка трохи сумно кивнула.

— Рене, привіт! Ох уже ця балакуча, тобі всі вуха прожужжить. Іди, обійму.

— Кімі, та нічого страшного. У тебе чудова донька.

— Ох, не кажи! І допитлива, і балакуча. Як ти?

— Та все так само працюю. Загалом усе добре.

— Ох, дитинко, тобі б замість кав’ярні піти вчитися. Довго ти на одній каві не заробиш.

Після цих слів тілом Рене пробігли мурашки. Вона сама не зрозуміла, чому раптом так напружилася, але серце зрадницьки здригнулося.

Рене мимоволі подивилася в бік Сема.

Він стояв за стійкою й щось робив із кавомашиною.

«Тільки б він не почув…»

На мить їхні погляди зустрілися, і Рене одразу відвела очі, намагаючись зробити вигляд, ніби нічого не сталося.

Сем ще на мить затримав погляд на Рене, але потім знову продовжив працювати.

Рене ж продовжила спілкуватися з Кімі та її донькою Міне.

Від самого першого дня, коли Рене влаштувалася до кав’ярні, Кімі з донькою підтримували її. Спочатку Рене була жахливо незграбною й багато чого не вміла, адже одразу після навчання прийшла працювати. Хоча кава завжди була її мрією, однієї мрії виявилося недостатньо.

Кімі та Міне самі не дуже розбиралися в тонкощах приготування кави, але їхня підтримка дуже багато значила для Рене. Саме завдяки їй дівчина не опустила рук і продовжила вчитися.

Досить швидко Рене освоїлася й уже майже через місяць працювала як справжня професіоналка. Але без тієї підтримки, яку вона отримала в перші дні, вона, мабуть, не навчилася б усього того, що вміла зараз.

— Ну і як там море, пляж та коктейлі?

— Ох, дівчинко моя, усе на найвищому рівні! Особливо засмаглі, підтягнуті хлопці-бармени.

— Оу-оу! Когось підчепила?

— Та куди там! Це хвостик за мною бігає по п’ятах. Тільки я кудись збираюся — вона вже тут як тут. Тільки почує, як грюкнули двері, — одразу в сльози. Заснула я, тихенько вийшла, пішла до бару, а там мало не через гучномовець оголошують: «Загубилася дитина, сім років, шукає маму».

— Хаха, маленька бешкетниця.

— Зате весело було.

Рене засміялася, похитавши головою.

— До речі, твій цей не оголошувався?

Усмішка на обличчі Кімі помітно згасла.

— Та де там… Як поїхав чотири місяці тому, так я й не знаю, де він і що з ним.

Ситуація у Кімі теж була далеко не з легких. Чоловік пішов від неї після того, як його коханка нашепотіла йому, начебто дитина не від нього. Коли Кімі запропонувала зробити тест ДНК, він навіть не став нічого з’ясовувати — просто зібрався й поїхав.

Після цього їй довелося нелегко: маленька дитина, турботи, робота — усе лягло на її плечі. На щастя, свекруха прийшла їй на допомогу. І, що найголовніше, виявилася цілком адекватною жінкою. Якщо її син коли-небудь знову з’явиться на порозі, Кімі навіть не могла уявити, що на нього чекає. Найімовірніше, свекруха першою викрутить йому вуха.

Через деякий час Міне вже втомилася, і дівчата закінчили спілкуватися. Сем теж уже пішов додому, а Рене продовжила працювати до самого вечора.

Вечір тягнувся повільно, і Рене вже помітно втомилася.

Звук дзвіночка сповістив про прихід клієнта. Протираючи кавомашину, дівчина привітала людину, навіть не дивлячись на неї.

Але щойно вона почула чоловічий голос, як завмерла.

Тіло з новою силою пронизала дрож. На лобі виступили крапельки поту, а подих перехопило.

Цей голос був надто добре їй знайомий.

Рене зовсім не хотіла обертатися, але все ж довелося.

Перед нею стояв її брат.

Через його ігроманію та величезні борги перед казино він був останньою людиною, яку Рене хотіла б бачити.

— Чого тобі потрібно?

— Сестричко, ми ж усе-таки з тобою не чужі люди. Ну… у якомусь сенсі.

— Іди до біса. Я тебе знати не хочу.

— Та годі. Я дивлюся, ти в Кліна непогано влаштувалася. І квартира, і робота, і заощадження… Слухай, я взагалі навіщо прийшов: може, позичиш братикові пару десятків тисяч?

— Я тобі нічого не винна. І не лізь у моє життя взагалі. Я тебе бачити не хочу!

Брат на кілька секунд замовк, розглядаючи її з якимось неприємним спокоєм. Рене помітила, як він перевів погляд на касу, потім на полиці з кавою і знову подивився на неї.

— Усе така ж зла, — усміхнувся він. — А я ж прийшов по-доброму.

— По-доброму? — нервово всміхнулася Рене. — Ти прийшов просити в мене гроші після того, як роками з’являвся лише тоді, коли тобі щось було потрібно.

— Ну а до кого мені ще йти?

— Не до мене.

— Рене, ну чого ти починаєш? Мені справді потрібні гроші.

— Мені байдуже.

— У мене проблеми.

— Це твої проблеми.

Він зробив крок ближче, і Рене мимоволі відступила назад. Серце знову забилося швидше.

— Ти ж моя сестра, — промовив він уже без усмішки. — Невже тобі настільки байдуже?

Рене стиснула пальці в кулак, намагаючись не показати, наскільки сильно її трясло.

— Після всього, що ти зробив, ти ще смієш говорити мені про спорідненість?

На обличчі брата промайнула тінь роздратування.

— Не треба приплітати сюди минуле.

— Саме минуле привело тебе сюди.

— Мені потрібно всього двадцять тисяч.

— Ні.

— Десять.

— Ні.

— Хоча б п’ять.

— Я сказала ні!

Голос Рене зірвався, і в порожній кав’ярні її слова прозвучали надто голосно.

На кілька секунд запала тиша.

Брат подивився на неї вже зовсім інакше.

— Добре, — тихо сказав він. — Значить, по-доброму не вийде.

Рене відчула, як усередині все похололо.

— Що це означає?

Він лише усміхнувся, розвернувся й попрямував до дверей.

Перед тим як вийти, він зупинився.

— Ми ще поговоримо, сестричко.

Дзвіночок над дверима дзенькнув, і він зник за склом.

Рене залишилася стояти посеред кав’ярні, не в змозі поворухнутися.

Лише тепер вона помітила, що долоні тремтять настільки сильно, що вона ледве могла їх розтиснути.

Вона повільно опустилася на стілець біля стійки й закрила обличчя руками.

— Скоро все зміниться… і буде добре, — тихо прошепотіла вона.

Закінчивши робочу зміну та зачинивши кав’ярню, Рене попленталася додому, раз у раз озираючись навколо, наче боялася знову побачити брата.

У пам’яті все ще звучали його слова.

Після смерті матері саме він першим обрушив на неї стільки бруду й звинувачень, що тепер Рене не могла дивитися на нього інакше, ніж на огидну людину.

Квартира зустріла дівчину звичною тишею.

Пройшовши на кухню, Рене поставила чайник і сіла на диван, втупившись у телефон.

Ізі вже встигла надіслати фотографії своєї сукні на завтра, а слідом — світлину скромного Ніка, який десь у кутку магазину стояв у костюмі й явно почувався не дуже комфортно.

Рене мимоволі усміхнулася, дивлячись на фотографію.

— Бідний Нік… — тихо пробурмотіла вона.

Свист чайника луною рознісся кухнею та коридором. Дівчина піднялася, вимкнула його й налила собі ромашкового чаю.

Вона сподівалася, що тепло та знайомий аромат допоможуть розслабитися, але думки все одно поверталися до сьогоднішнього дня.

Через деякий час Рене зрозуміла, що чай не допомагає.

— Гаразд… Значить, потрібен план серйозніший.

Вона поставила чашку на стіл і попрямувала до ванної.

Щоб повністю розслабитися та зняти напруження, Рене вирішила прийняти теплу ванну з піною.

Поки набиралася вода, дівчина зняла одяг, зібрала волосся й на кілька секунд зупинилася перед дзеркалом.

У відображенні вона побачила втомлену дівчину, яка сьогодні знову зіткнулася з минулим, від якого так довго намагалася втекти.

Рене важко зітхнула й відвела погляд.

— Сьогодні я більше про це не думатиму, — тихо сказала вона самій собі.

Вона вимкнула воду, додала трохи піни й нарешті опустилася в теплу воду.

На кілька хвилин стало тихо.

Лише м’яке світло ванної кімнати, запах ромашки та ледь чутний шум води.

Рене заплющила очі, сподіваючись хоча б ненадовго забути про все, що сталося цього дня.

Кілька хвилин вона просто сиділа мовчки, намагаючись видихнути всю напругу, що накопичилася за цей день.

Але щойно вона провела рукою по волоссю, пальці звично затрималися на пасмі біля скроні.

Вона подивилася на нього й тихо зітхнула.

Під фарбою давно не залишилося її колишнього кольору.

Під нею ховалося повністю сиве волосся — те саме, яке з’явилося після смерті матері.

Рене ненавиділа згадувати той період.

Особливо тепер, після сьогоднішньої зустрічі з братом.

Колись саме після смерті мами він почав говорити їй ті слова, які вона досі не могла забути. З кожним днем удома ставало дедалі важче, а її волосся тим часом ставало все світлішим, доки одного дня вона не зрозуміла, що повністю посивіла.

Відтоді фарба стала для неї звичкою.

Не тому, що їй було соромно за сивину.

Просто їй не хотілося щоразу бачити в дзеркалі нагадування про той час.

Рене знову заплющила очі й глибше занурилася в теплу воду.

— Я так втомилася від минулого… — прошепотіла вона.

І вперше за весь вечір дозволила собі просто мовчати.

Одягнувши халат і відчувши приємну легкість у всьому тілі, дівчина втомлено впала на ліжко.

Але перш ніж остаточно заснути, вона встигла вимкнути звук на телефоні, бажаючи лише одного — нарешті виспатися й хоча б на одну ніч забути про все.

Через кілька хвилин квартира знову поринула в тишу.

А Рене вперше за весь цей день дозволила собі просто заснути.