Розділ 1

Ранкові промені сонця пробивалися крізь квітчасті штори, лагідно лоскочучи обличчя дівчини. Будильник, що дзвонив, намагався розбудити юну красуню, але ще п’ять таких спокусливих хвилин брали своє. Тому, натягнувши на себе ковдру й повністю сховавшись під нею, дівчина перевернулася на інший бік.

За п’ять хвилин будильник знову задзвенів. Дівчина взяла телефон і, поглянувши на екран, миттю схопилася з ліжка. Поспіхом одягнувшись, вона схопила сумку й вибігла з дому.

Сонце вже яскраво світило. Вітер пробігав крізь чорне, мов воронове крило, волосся. На вулицях було ще небагато людей — зрештою, ранок був іще зовсім ранній.

Відчинивши скляні двері та зайшовши всередину, дівчина одразу відчула знайомий запах кави.

Розпочався новий день.

До відкриття кав’ярні залишалося ще близько пів години. Насамперед потрібно було переодягнутися у фірмовий одяг і ввімкнути кавомашину, щоб вона встигла нагрітися до приходу клієнтів.

Для Рене кав’ярня була чимось більшим, ніж просто роботою. Вона любила сам процес приготування напоїв, а кожен клієнт уже став для неї майже членом родини.

Протягом трьох місяців до кав’ярні приходили практично всі постійні клієнти. Рене було нескладно запам’ятати їхні вподобання, а з часом вона навчилася помічати й настрій кожної людини. При цьому дівчина робила все, що могла, аби покращити настрій своїх відвідувачів і зробити їхній день хоча б трохи приємнішим.

Сьогодні була неділя. У таку теплу, чудову погоду люди приходили до парку, що знаходився зовсім поруч із кав’ярнею, і не забували зазирнути до Рене по прохолодний або ж бадьорий напій.

До відкриття залишалося ще п’ять хвилин. Кавомашина вже нагрілася, і Рене могла ненадовго вийти на вулицю подихати свіжим повітрям.

Шелест дерев, спів птахів…

Рене зупинилася й поглянула вдалину.

Іноді їй хотілося стати птахом — літати над хмарочосами та житловими будинками, ні про що не турбуючись.

Із роздумів дівчину вирвав перший клієнт, який прийшов по каву після важкої нічної зміни. Хлопець років двадцяти п’яти, що всю ніч працював інженером на виробництві, був красивим і привабливим.

Знаючи, де він працює, Рене мило усміхнулася й узялася готувати бадьорий еспресо — «напій богів», як любив його називати хлопець.

— Сьогодні ви особливо сяєте, — промовив хлопець.

— Дякую, — усміхнувшись, відповіла дівчина. — Гарного дня!

Час промайнув майже непомітно, і об одинадцятій годині на зміну прийшов її напарник — Сем.

Красивий, підтягнутий, елегантний хлопець. Навіть важко було повірити, що така людина може працювати просто баристою в кав’ярні.

— Привіт, красуне! Як початок робочого дня? — запитав він.

— Привіт! Чудово. Дивись, скільки чайових я вже зібрала, — з усмішкою сказала Рене й кивком указала на банку, що стояла біля каси.

— Ох, яка молодець! Не дарма все-таки бос привів до нас тебе. З тобою і люди добріші, і кава смачніша, і настрій набагато кращий. Ну і куди ж без чайових? — з усмішкою сказав Сем.

Сем був першокласним баристою. Було видно, як йому подобається його робота, особливо красиві відвідувачки кав’ярні. Пари в нього, на жаль, не було. Характер у нього був трохи суворий, але з клієнтами він умів бути просто чарівним.

— Ти вже каву пила? — не відволікаючись від приготування напою, запитав хлопець.

— Ще ні, не довелося. Людей сьогодні багато, — з усмішкою протягнула дівчина.

— Тоді викроїмо п’ять хвилин і вип’ємо кави.

— Так, звісно. У неділю ти знайдеш п’ять хвилин часу, ага, — із трохи серйозним обличчям зауважила дівчина.

— Добре. Щойно з’явиться час — одразу йдемо курити!

Ох уже цей хлопець. Мабуть, ще й тому, що курив як паровоз, із ним ніхто не хотів заводити стосунки.

Час минав швидко, особливо коли ти радуєш своїх клієнтів. До нас приходили й мами з усього району, і люди, які прямували на прогулянку чи на роботу. Так, з людьми важко працювати, не сперечаюся, але я намагаюся не брати все близько до серця. Якщо комусь щось не до вподоби — що ж, доведеться з цим змиритися.

Невдовзі з’явилося п’ять хвилин вільного часу, і, як обіцяв Сем, вони пішли покурити, прихопивши по чашці кави.

— Закуриш? — запитав він, простягаючи сигарету.

— Ти ж знаєш, я не курю.

— А, точно, згадав. Ми ж такі правильні, — закотив очі Сем.

— Ну, вже правильніші за деяких. Гаразд, не чіпляйся до мене.

— Добре, добре. Слухай, а наступного місяця з ким ти будеш працювати у зміні? З Ізі чи Ніком?

Запала коротка, тиха пауза.

— Ще тільки середина місяця. Давай поки не будемо говорити наперед, добре?!

Так у тиші й минули ці п’ять хвилин, після чого обоє повернулися до роботи.

Сем почав підозрювати, що в маленькій, красивій голові Рене щось відбувається, але ніяк не міг зрозуміти, що саме.

Коли Сем уперше побачив Рене три місяці тому, його серце на мить зупинилося, а з рук випала чашка кави й потрапила просто на сукню дівчини. Із його роздумів хлопця тоді вирвав крик бідолашної Рене.

Приблизно через два тижні Сем вирішив, що вже час підійти до неї ближче, але одразу отримав відмову від Рене.

Наступного пів місяця він працював із Ніком — так би мовити, між ними вже склалися «братські узи».

Ізі підтримала Рене, бо сама знала, яким був Сем і який у нього характер. Та й загалом Ізі було комфортно працювати з Рене. Здавалося, ніби вони знали одна одну все життя.

Робочий день продовжився своїм звичним ходом. Замовлення змінювали одне одного, кавомашина майже не замовкала, а дзвін маленьких чашок об блюдця поступово став настільки звичним, що його вже майже не помічали.

Рене намагалася не повертатися думками до розмови із Семом. Вона усміхалася відвідувачам, приймала замовлення, жартувала з постійними клієнтами й робила все так само, як завжди.

Тільки іноді її погляд сам собою падав на годинник.

До кінця зміни залишалося ще кілька годин.

— Рене, два капучино й один раф! — крикнув Сем із-за стійки.