9.

Дерек не з’являвся цілий тиждень. Це досить багато часу, щоб порефлексувати наодинці із собою та постійним джазовим супроводом на вініловому програвачу. Саме цим займалася Сем. Їй було цікаво і в той самий момент страшно дізнатись чому Дерек зник. Та дівчина, яка сміялись у нього в квартирі… Певні ці дві рачі якось пов’язані.

Але Саманта більше не хотіла думати про ту ситуацію, вона намагалась жити так, як жила до появи Дерека в її житті. Пила каву, танцювала ввечері у кухні-вітальні, курила на балконі та читала відібрані на місяць книжки. І їй було справді спокійно та комфортно. Майже. Іноді вона підходила до стіни, за якою знаходилась квартира Дерека і голосно плакала. Це були лише моменти. Буквально дві-три хвилини шаленого гіркого відчаю і потім знову звичне просто життя.

Даліла сказала, що Дерек відпросився у шефа на декілька днів і кудись поїхав. Він нічого не пояснив, та і Даліла не бачила його після суботи. У всіх бувають якісь термінові справи, чи не так? Принаймні Сем налаштувалась на подібний хід думок і заспокоювала себе цим кожен раз, коли ставало занадто сумно.

На роботі все йшло як завжди. Лише начальниця іноді поглядала на Сем нерозуміючим поглядом. Їй ніяк не вдавалося дізнатися, чому Сем раптом зібрала багато авторських неймовірних букетів, а потім знову стала працювати як завжди. Та начальниця не питала такого у Сем. Це було б занадто.

Дорога додому у неділю здавалася Саманті довжелезною стежиною, по якій забираються в гори. Було так само важко робити кожен крок вперед. Ще один день без Дерека. Чи міг би він просто ніколи не з’являтись в її житті? Ніколи не змінювати хід її думок і почуттів? Чи хотіла б вона ніколи не зустрічати його?

Не хотіла б.

Сем заходила до будинку втомлена і знебарвлена. Всі її сірі думки вилізли назовні й вона сама почала виглядати занадто сірою. Аж поки не побачила як хтось сидить під її дверима. Голова незнайомця була опущена, а ноги зігнуть у колінах. Здавалося, хлопець спить.

- Чим я можу вам допомогти? – Сем доторкнулась до плеча незнайомця.

- Саманта? – пробурмотів він, підіймаючи голову. – Саманта!

Хлопець радісно підстрибнув і обійняв Сем. Вона стояла не в силах навіть зробити вдих. Це був Дерек. Він чекав її під дверима. Він пахнув хвоєю та імбирним печивом. А ще пахнув чимось їй не знайомим.

- Ти чого тут сидів? – трималась вона трохи осторонь.

- Ох люба Саманто, цей тиждень був дуже важким… - мовив він, сідаючи на сходи. – Я їздив додому…

Дерек поплескав по місцю коло себе, запрошуючи Сем присісти. Вона послухалась.

- Я рідко реагую на телефонні дзвінки від рідні, тож моя сестра приїхала й застала мене зненацька, - пояснив він. Сем стало страшенно соромно за себе й усі думки, які увесь тиждень наповнювали її голову. – Моїй бабусі, себто матері моєї мами, стало дуже зле. Всі боялися, що вона не проживе навіть декількох днів. А я її дуже любив, бо вона була найбільшою згадкою про маму.

- То що з твоєю бабусею? – схвильовано запитала Сем.

- Все добре, насправді, - Дерек почав копирстатися в сумці, яка лежала біля нього. – Ось передала тобі печиво.

Не дарма Сем відчула, що від нього пахне печивом і, напевно, бабусиним домом. Вона взяла смаколики і несподівано заплакала. Не вірила, що це насправді. Що він не брехав їй увесь час.

- А ще я дуже винуватий, що ось так поїхав, - Дерек на мать зупинився. – Я хотів написати чи подзвонити, але я не маю твого номеру… А Даліла відмовилась мені його давати, сказала, що ти не в настрої говорити зі мною, щоб це не означало.

Сем вже не могла реагувати на його слова нормально. Вона просто поклала голову на його плече і деякий час тихенько схлипувала, поки він розповідав про бабусю, її будинок біля лісу та мамині фотоальбоми, які він обожнює гортати…