8.

Наступного дня Сем була ніби сама не своя. Ніяк не могла сконцентруватись на роботі. Всі її думки займав Дерек. Їй здавалося вони з ним дуже схожі. Вони обидва намагаються вирватись на волю, ніби тікаючи від щелеп акули. Тільки можливо у Дереку вони більш реальні. Напевно, це страшенно важко, коли усе твоє життя хтось планує наперед. Якщо це не Бог. Якщо, звісно, Бог взагалі є. Сем не була впевнена. Бог би ніколи не дав Санні померти. Хіба що він знав, наскільки вона чудова і хотів, щоб вона була коло нього… Так в дитинстві Саманті завжди казала бабуся: Бог спочатку забирає найкращих, щоб таким чином покарати грішних. Адже мертві не страждають. Страждаємо ми, живі, тужимо за мертвими…

Бабуся знала про що казала, бо вона вже третій рік жила без дідуся. А він був чудовою людиною. Навіть Сем це пам’ятає. Санні була дуже схожа на нього. Чи не забагато цей Бог хоче, якщо забрав їх обох?

Сем знову повернулась думками до Дерека. Чи ці почуття схожі на те, що Даліла називала коханням? Чи можливо це якось дізнатись? Сем хотіла бачити Дерека, чути, торкатись. Хотіла ніколи більше не прощатись із ним біля вхідних дверей своєї квартири. Але чи може кохання бути таким швидким? Чи є взагалі якісь правила щодо цього? Адже весь світ зітканий з чисел та правил, хіба ні? То як виміряти швидкість кохання? Чи може воно пробиває тебе як куля, яку не в силах витягти жодні лікарі?

Навряд чи навіть у Даліли були б відповіді на ці питання. Сем просто вирішила, що після роботи зайде до Дерека і на цьому трохи заспокоїлась.

Сьогодні у нього був вихідний, бо кав’ярня не працювала у неділю. Тож Сем була впевнена, що застане Дерека вдома. Вона була майже щасливе, вперше після смерті сестри. Тепер Саманта здавалась набагато впевненішою перед дверима до квартири хлопця. Вона піднесла руку і вже готова була постукати, як раптом почула сміх зсередини. Жіночий сміх.

Умить світ став догори дном. І як вона тільки могла подумати, що сподобалась йому? Він гарний, певно що заможний завдяки батьку та юриспруденції. Жінки за ним мабуть табунами бігають… А вона? А що вона? Цей хлопець повинен знати як закохувати у себе жінок. А Сем тільки того й треба було. Лише дати волю думці, що вона комусь потрібна. І про яке в біса кохання йшлося?

Цей вир думок затопив усю свідомість Саманти. Вона ледве не заплакала просто перед дверима Дерека. Добре, що до її власної квартири було менше метру. Сьогодні вона знову скурить цілу пачку червоних Лакі Страйк після опівночі, еге ж?

Навіть у своїй квартирі Саманта могла чути відголоски тієї жінки, що веселилась зараз у Дерековій квартирі. Сем навіть не була у нього, не бачила як він живе, які у нього меблі чи кухня. Сиділа нині і картала себе за те, що тоді посоромилась постукати. Правильно він каже – боягуза. Дурна нікчемна боягузка і ніщо у світі не здатно це змінити. Хоча буквально десять хвилин тому вона була впевнена, що хтось все ж таки міг би допомогти їй у цьому. Але ні. Здається, він охоче допомагає іншій дівчині. Сама винна, Сем. Ти задовбала навість сама себе. То що казати про Дерека.

Погляд Саманти впав на квіти, які Дерек вчора приніс. Цей букет і справді був неперевершений. Ніжні лілові гвоздики, білосніжна лищиця, легкі рожеві та жовтуваті хризантеми створювали відчуття, схожі на перший подих після солодкого поцілунку. Їй стало страшенно сумно через цей букет. Сем згорнулась калачиком на дивані і заплакала. Невдовзі навіть заснула…