4.

Сем знала, що не побачить завтра зранку Дерека, бо завтра пʼятниця. Їй стало цікаво чим він займається у вільний час. Можливо, малює? Якісь чудернацькі картини і обовʼязково щоб було багато червоного! Червоний такий багатозначний, він король протилежностей! Червоний колір — це пристрасть, це гнів, це любов, це сила. Дерекздавався Саманті саме таким. Наповненим до країв усіма можливими почуттями.

Сем підійшла до стіни, що межувала з квартирою Дерека. Спочатку вона поклала на стіну праву долоню, потім ліву, а потім лягла на стіну усім тілом.

Все ж цікаво, яким виглядає його життя? Як він проводить свої вечори? Любить читати? О, він точно любить читати! Якби вона була сміливішою, то просто постукала б до нього у двері і запросила на чашку чаю. Але вона ніколи не була сміливою. Тим паче з чоловіками.

Саманта відійшла від стіни і сіла на диван, опустивши голову.

- Треба просто зосередитись і жити своє життя, Сем, - звернулась вона сама до себе. 

Дзвінок у двері вивів її з глибоких думок про власне нікчемне існування. Сем була дуже здивована, бо ніхто зазвичай не приходить до неї.

Вона тихенько підійшла до дверей і хотіла глянути хто за ними. Але їй навіть не довелося.

— Хей, сусідко! — прозвучав уже знайомий їй голос. — Я, здається, ключі від квартири загубив.

Саманта від подиву дуже різко відкрила двері.

— Ти ж тут живеш тільки два дні! Як це сталося?

— Не знаю, — стиснув плечима хлопець. — Але я замерз як собака під цим дощем, впустиш мене погрітись?

Саманта хотіла запитати чому він замерз під дощем, якщо у нього є авто, але вчасно згадала, що про авто вона дізналась не від нього.

— Заходь. Зробити тобі чай? — Сем проявляла гостинність, на яку тільки була здатна.

— Тільки якщо і собі зробиш, — виставив умови Дерек і сів на диван.

Саманта уважно дивилася на нього, а потім зашарілася, згадавши як хвилину тому стояла біля стіни у спробах відчути його хоч на мить.

Тепер він сидить тут. Такий кумедний і милий з тим мокрим волоссям, що липне до лоба. Його очі здавалися сьогодні ще темнішими. Тільки усмішка сяяла так само яскраво. Здавалося, він ніколи не перестає усміхатись. Хотіла б вона вміти так само.

— Зелений з жасмином, чорний з лавандою або мʼятний, — перечислила всі варіанти Сем. — Тобі який до вподоби?

— Із задоволенням спробую чорний з лавандою, дякую.

Сем відлучилась на кухню і схопилась за серце. Чого це воно так шалено калатає? Таке відчуття, ніби вона щойно пробігла маратон. Сем ввімкнула чайник, насипала заварку в свій улюблений скляний заварник і трохи заспокоїлась. Це просто чоловік. Звичайна людина. Чого ж вона так рознервувалась?

- До речі, сусідко, - у дверях кухні з’явився Дерек. – А як тебе звати?

Сем на хвильку застигла, аж поки не згадала, що так і не назвала свого імені тоді у кав’ярні.

- Саманта, - сором’язливо мовила вона. 

- Тобі пасує, - щиро усміхнувся хлопець.

Вони пили чай мовчки. Лише іноді Дерек зауважував, що присмак лаванди дуже доречний для чорного чаю. Сем дуже соромилась і не відривала погляду від скляного заварника, в якому плавала чаїнки. Врешті-решт пролунав дзвінок. Дерек підняв слухавку. Було видно, що він зрадів почутому. Потім похапцем допив чай і глянув на Сем.

- Уявляєш, Саманто, я ключі на роботі забув, зараз побіжу за ними, - привітно мовив хлопець. – Але я б залюбки повторив цю чайну церемонію. Приходь до мене завтра на ранкову каву. Треба буде всього лиш постукати в двері.

Дерек не дочекався відповіді, схватив свою куртку, помахав на прощання та вибіг з квартири. Сем так нічого і не вимовила, навіть не поворухнулась. Лише смакувала відчуття, яке виникло у неї після того, як Дерек вимовив її ім’я.