3.

Працівники міського департаменту не обманули Дерека, дощ почав лити просто наступного ж дня. Саманту навіть відпустили раніше з роботи, бо клієнтів у таку погоду не варто й чекати. Відстань між зупинкою автобуса та будинком Сем займала добрячих десять хвилин, а злива була така сильна, що парасолька ледве залишалась цілою. Тож вона вирішила забігти у кав’ярню та перечекати трохи, може випити гарячого шоколаду і трохи поговорити з…

Сподівання Сем швидко розвіялись, коли вона побачила танцюючу та співаючу Далілу біля кавової машини. Так дивно, сьогодні вранці вона запізнювалась на роботу і не встигла зайти за кавою і нишком задумувалась над тим, що їй хотілось побачити Дерека.

- А що це ти таку гримасу тужливу зробила? – запитала завжди весела Даліла. – Не рада мене бачити чи що?

- Та звичайно рада! – усміхнулась Саманта. – Просто…

- Дерек працює у першу зміну зазвичай по вівторках, середах та четвергах, - Даліла загадково всміхалась.

- До чого тут Дерек? – зашарілася Сем.

- Я тебе не перший день знаю, але вперше бачу, щоб ти червоніла! – жінка сплеснула у долоні.

- Просто він мій новий сусід, от і цікаво було щось про нього дізнатись, - почала виправдовуватися Сем. – До речі, він тобі нічого про себе не розповідав?

- Так-так-так, - зробила задумливий вигляд Даліла. – Він на три роки старший за тебе, у нього є автівка, переїхав з іншого міста та навчається в університеті у вечірню зміну, за якоюсь там особливою програмою.

- Та це цілий вагон інформації! – здивувалась Сем.

Потім вона замріяно поклала голову на барну стійку і на секунду заплющила очі. В уяві одразу з’явився образ Дерека. Особливо його усмішка.

- Даліла, - раптом заговорила Сем. – А ти колись кохала?

- Взагалі-то у мене є наречений, - засміялась жінка. – Вже три місяці як заручені.

Саманта різко підняла голову і вирячилась на подругу. Як вона могла цього не помітити? Що вона взагалі помічає у цьому житті, крім своєї вічної депресії? Погана з неї подруга…

- Вибач, я… - почала шукати слова Сем.

- Все добре, Сем, ти ніколи не цікавилась стосунками, я ніколи не розповідала, - спокійно відповіла жінка.

- Але як ти усвідомила це, Ді? Що це кохання? – не вгавала Саманта.

- Знаєш, наші батьки вчать нас їсти, говорити, ходити і кохати також. На своєму прикладі. Ми бачимо, як вони спілкуються один з одним, як поводяться, як відносяться один до одного. Які слова вони кажуть, які жести роблять… Усе це. Ти вчишся кохати з дитинства.

Саманта знову зажурилась і почала крутити в руках соломинку, яку взяла для гарячого шоколаду, який так і не замовила.

- Тоді, Деліло, у мене нуль шансів, - безнадійно зітхнула Сем. – Я не пам’ятаю жодного моменту, коли мої батьки любили один одного.

- Моя люба, - заговорила якось по-батьківськи Деліла. – Значить з’явиться той, хто тебе навчить. Бо це ж вміння, яке набувається. Розумієш?

Делайла вийшла з-за барної стійки і міцно обійняла Саманту. Та поклала голову їй на плече і прикусила губу. Сем дуже захотілося плакати. За двадцять п’ять років життя вона так і не дізналась, що таке кохання. Може, з нею щось не так?