2.

Дорогою на роботу Сем зазвичай забігає у невеличку кав’ярню, щоб взяти своє улюблене карамельне лате з переважаючою долею арабіки. Колись один друг-баристанавчив Сем, що найкраща кава – це змішана арабіка з робустою. Бо насправді ніщо абсолютне не ідеальне. Так працює з усім: з темпераментами, расами, кольорами, жанрами… До речі, щодо темпераментів, Сем завжди вважала себе меланхоліком-інтровертом. Вона не любила людей і часто була в пригніченому настрої. Здається, все сходиться?

Але жодна людина не має чистого темпераменту. Співіснування таких створінь було б неможливим з психологічної точки зору. Життя – це одвічний пошук гармонії. І ми завжди шукаємо когось, хто відрізняється від нас і однаково схожий на нас у чомусь. Бо тільки так нам комфортно. Але Сем не приймала цю теорію, тому що була впевнена, що вона нікого не шукає і ніхто точно не шукає її. Вона раділа самотності і плекала свої одинокі дні, як найкращий дарунок долі. Принаймні так думали уся невелика кількість її знайомих та соціальні мережі. Ніхто ж не міг знати, що вона курить і ридає вночі під Луї Армстронга та Еллу Фіцжеральд.

Тож Саманта як завжди забігла за кавою до улюбленого місця, де пухкенька Даліла робила їй каву з подвійною порцією сиропу та величезною гіркою вершків. Далілуназвали на честь жінки з опери. Бо її батьки зачали її у день, коли ходили до театру. Принаймні, вони так думають.

Настрій у Сем перед роботою зазвичай був гарний, тож вона усміхалась, коли прочинила двері кав’ярні і над нею закалатав дзвоник.

- Гарного ранку, Даліло! – з ентузіазмом промовила Сем, закриваючи за собою двері.

- Доброго ранку, - пролунав у відповідь чоловічий голос.

Сем застигла коло дверей, вглядаючись в обличчя парубки в кашкеті фірми «А-ля Кава». Щось у цього молодика занадто знайоме обличчя. Хоча може у Сем просто паранойя. Вона не любила впускати нових людей у своє життя.

- А де Даліла? – вирішила розрядити атмосферу Саманта, бо помітила, що хлопець якось дивно на неї дивиться.

- Даліла вийде на другу зміну сьогодні, а я, до речі, Дерек, поки що стажер, - він протягнув руку Саманті.

Дерек був досить симпатичним, цього Сем не могла не помітити. Високий, світло-русий, з темними глибокими синіми очима і такими блискучими білими зубами, що Саманта почала задумуватись, коли назначити наступну зустріч із стоматологом.

- А це не ви випадково моя нова сусідка? – запитав хлопець якось ніяково.

І тут Сем на секунду охолола від жаху. Ось цей парубок бачив її вчора в такому жахливому вигляді? Саманті зараз хотілось провалитись крізь землю. Це такий закон підлості чи що?

- Мені здалося, що я вчора вас налякав, бо ви так швидко втекли з балкону… - продовжував він.

- Ні, все добре, - нарешті оговталась Сем. – Я просто цілий рік жила без сусідів, тож була дуже здивована. Ще й ті робітники зі своїми деревами настрій зіпсували… - виправдовувалась Сем і врешті решт потиснула хлопцю руку.

Дерек сонячно усміхнувся, коли Сем торкнулась його руки. Вона здавалась йому дуже цікавою. Він звик, що всі дівчата реагують на нього однаково. Він би сказав – занадто однаково. Він завжди знав, що має гарну зовнішність, але ж немає нічого хорошого в тому, що тебе цінують виключно за це.

- До речі, я запитав робітників учора навіщо вони це роблять. Сказали, що заради безпеки, щоб гілля під час шторму не впало на голову, бо прогнозують скоро проливні дощі, - Сем дивувалась змозі Дерека так невимушено вести бесіду. – А зараз дозвольте дізнатись, яку каву ви хочете?

- Лате Маккіато, - з легкою усмішкою мовила Сем. – Карамельний.

Здавалося, вона йшла на роботу дуже щаслива. Він зробив їй подвійну порцію вершків.