Едді не вдалий електрик.

- Я слухаю. - У слухавці почувся чоловічий голос.

- Це Розмарі Картер?

 - Так, це я, а ви хто?

- Доброго дня, вас турбують із міської лікарні. Вам знайомий хлопця, на ім'я Едді Уотерс? - Моє серце пропустило болісний удар.

- Тттттт...так. Що з ним? - Я боялася, що з ним сталося щось дуже погане.

- Дівчино, заспокойтеся, нічого смертельного з ним не сталося. Просто вашого друга злегка вдарило струмом. Йому зараз не можна самому їхати додому, а він сильно туди рветься, ви б не могли приїхати та забрати його, а то він у вас трохи буйний.

- Це він може, так звісно. Скажіть йому, що за кілька годин я його заберу і передайте йому, що він отримає по голові.

- По голові не раджу, вона в нього теж постраждала...

- Це як? - Я, чесно, не могла зрозуміти, до чого тут голова й удар струмом.

- Давайте ви приїдете і все самі побачите.

- Добре, спасибі велике. Скоро буду. - Швидко скинувши виклик, я побігла вниз, отримувати й одночасно забрати дівчат. Подолавши хол, я одразу ж вискочила на задній двір, де стояла вся компанія і з нетерпінням на мене чекали. Швидко до них підбігши, одразу подивилася на дівчат, і з мого погляду вони зрозуміли, що щось трапилося. Але перш ніж відповісти, тато почав свою гнівну тираду.

- Розмарі, так дівчині поводитися негарно. Негайно вибачся перед Ітаном, - зі злістю в голосі сказав батько. Я перевела погляд на цього бугая, і на моє здивування він був майже сухий, видно, поки я розмовляла телефоном, він трохи привів себе до ладу.

- Містере Демір, нічого страшного не сталося, таке з кожним може трапитися. - Боже, які ми великодушні. Індик самозакоханий. Але я буду не я, якщо не відповім.

- Шановний Ітан Уайт, - від того, що я вимовила його повне ім'я та прізвище  він бідненький аж скривився. - Приношу вам свої щирі вибачення за те, що абсолютно випадково вилила на вас шампанське. - У в'їдливому тоні вимовила я і зробила жартівливий уклін. Сем з Еммою не змогли стримати сміх і, щоб не показати не повагу до батьків Ітана, швидко прикрили рот рукою, а Девід з Ноа тихо посміювалися, відвернувшись дещо в інший бік. Батьки ж стояли й дивилися з шоком, тільки мій батько і батько Ітана злегка посміхалися, але це помітила тільки я. - А тепер прошу вибачення за свою нахабність, мені треба поговорити з батьками та подругами.

- Розмарі перестань паясничати. Ми тебе просили поводитися розсудливо. - Сказала мама, придушивши смішок. Ех... люди похилого віку, мене ж не проведеш.

- Дорогі батьки, щодо цього ми з вами потім поговоримо, хто в чому винен і хто кому що винен. Зараз мені треба терміново виїхати разом із дівчатами. - Уже з повною серйозністю сказала я і подивилася на подруг.

- А можна поцікавитися, куди? - Запитав батько, трохи пом'якшивши погляд, а навколишні слухачі нагострили вуха.

- Треба забрати з лікарні одне горе цибулеве, на ім'я Едді. - Дівчата ахнули, а батьки аж побіліли в обличчі.

- Що з ним? Як він? - Напала із запитаннями Мама, а хлопці дуже уважно слухали нашу розмову.

- Заспокойся мам, із ним усе більш-менш гаразд, як сказав лікар, злегка струмом шибануло, а так, нічого страшного, жити буде.

- Як це струмом? - Те, що моя мама стала ще в більшому шоці, це нічого не сказати.

- Я сама ще нічого не знаю, мені зателефонували з лікарні й попросили забрати його від гріха подалі. То що, ми можемо їхати?

- Едді як завжди у своєму репертуарі, гаразд їдьте. Тільки акуратно і не женіть, я то розумію, що ви дуже досвідчені у швидкій їзді, але все-таки. - Батько мене обійняв, а я на нього дивилася, як на душевно хворого. Те, що він сказав мені було не на руку, та й ще ці бовдури все чули, сподіваюся тільки на те, що вони не на стільки догадливі, щоб зрозуміти, про що йдеться. Дівчата теж стояли з переляканим поглядом, але ознак страху не подали.

- Не переживайте, все буде нормально. - Швидко схопивши дівчат за руку, я потягла їх до машини, яка вже чекала нас біля виходу з дому. Коли ми сіли в машину, дівчата прийшли до тями та подали нормальні ознаки життя.

- Роуз, ти можеш нормально пояснити, що з Едді? - Переляканим голосом запитала Сем.

- Та заспокойтеся. Лікар сказав, що з ним усе нормально, просто трохи струмом шибануло.

- Але як? - Запитала Емма уже більш упевненим голосом.

- Я не знаю, лікар сказав, що після приїзду це диво нам усе розповість.

- Зрозуміло. - У машині повисло незграбне мовчання і першою здалася Сем. - Роуз, а що у вас знову з Ітаном сталося? - Потупивши погляд, запитала вона.

- Дівчатка, я не хочу зараз розповідати все в фарбах, давайте завтра я вам усе в деталях розповім, - зараз я дійсно не хотіла про це говорити.

- Ну хоч трошки, - зі щенячим поглядом подивилася на мене Емма.

- Коротше, цей контрацептив заявив, що я його і він мене доб'ється.

- Ого, а я то думаю, чому він весь вечір ходить, як на голках. - Сказала Емма і єхидно посміхнулася.

- Він побачив, як я бурхливо віталася з другом, якого давно не бачила, а в цього пихатого кретина спрацював напад ревнощів.

- Так він тебе доб'ється? - З примруженими очима запитала Сем і єхидненько посміхнулася.

- Життя покаже. - Усе, що я сказала. Після цього в машині запанувала цілковита тиша і тільки чувся мелодійний звук мотора. Через годину дороги ми були біля лікарні. Швидко поставивши машину, ми побігли в корпус, де лежав Едді. Нам було начхати, що ми на підборах і можемо собі ноги на них переламати. Швидко залетівши в приміщення, ми підбігли до приймальні реєстратури.

- Добрий вечір. Мені нещодавно дзвонив лікар і просив приїхати за Едді Уотерсом. - Захеканим голосом сказала я.

- Секундочку, - медсестра швидко подивилася щось у комп'ютері та звернулася до нас. - Скоро лікар підійде, почекайте його в холі. - Поки лікар спускався, ми не могли знайти собі місця і в голову лізли різні, не дуже приємні думки. Вивів нас із думок голос чоловіка.