— Добре, ба, — неохоче погодився я.
Дівчина кинула на мене погляд, сповнений болю. Це було настільки помітно, що я відчув себе так, ніби мене вдарило струмом не менше ніж у двісті двадцять вольт.
Я швидко відвів очі.
Раніше мені здавалося, що моє життя схоже на пригоди героя гумористичного роману. Берті Вустера з творів Пелема Вудгауза. Не за соціальним становищем, звісно. На відміну від нього, я був дуже бідним. Але моє ставлення до життя часто нагадувало цього безтурботного джентльмена, який постійно потрапляв у різні халепи.
А моя бабуся характером була схожа на його вірного помічника Дживса, який завжди знаходив вихід із найскладніших ситуацій.
Та зараз я почувався зовсім інакше. Дивно. Незвично. Так, як ніколи раніше.
Усередині мене ніби щось змінилося. Можливо, сталося саме те, про що так давно мріяв батько, — я нарешті подорослішав. Але було й щось інше. Можливо, мене змінила та бідолашна дівчина. Ці думки не давали мені спокою й безупинно крутилися в голові.
Ми з бабусею вийшли з кімнати, а Лера залишилася наодинці.
— Унучку, — м'яко сказала ба, дивлячись на мене, — їдь додому.
— Ні, бабусю, — заперечив я. — Залишуся. Раптом її чоловік знову приїде, — емоційно наголосив я.