Бабуся зробила паузу й почала говорити.»
— Я зафіксую побої та напишу медичний висновок. У мене у відділку працює давній знайомий — він начальник поліції. Подзвоню йому. Принаймні спробуємо зробити все, що можемо.
Вона перевела погляд на Леру й почала щось показувати жестами.
Дівчина зрозуміла її та одразу почала емоційно жестикулювати у відповідь.
Я розгублено дивився на них, намагаючись зрозуміти хоч щось.
— Нічого не розумію, — сказав я. — Що вона каже?
— Нічого не вийде, їй ніхто не повірить, — переклала бабуся.
Потім вона уважно подивилася на дівчину й повільно почала показувати жестами. Одночасно промовляла вголос, щоб я зрозумів:
— Будь ласка, довірся мені.
Дівчина на хвилину зупинилась і подивилась на бабусю таким проникливим поглядом, у якому була вдячність, безпорадність. Але найбільше — вдячність. У мене навіть мурахи пробігли по шкірі.
Вона знову почала жестикувати емоційно, крізь сльози:
— Дякую — переклала бабуся. — Але навіть якщо я повірю, він нашкодить і вам. Ви не знаєте… мій чоловік — дуже страшна людина.