— Бабусю, дай я з нею поговорю, — попросив я.
— Пізніше, — відповіла Галина Іванівна.
— Ба, будь ласка… десять хвилин, — наполіг.
Вона подивилася на мене, а потім зітхнула:
— Спробуй…
Я увійшов до кімнати, де лежала Лера. Побачивши мене, вона одразу спробувала сісти, піднявшись спираючись на руки.Але на змогла було видно що їй боляче.
Вона уважно подивилася мені в очі. Потім перевела погляд на мої губи.
Вона уважно дивилася на мої губи, зчитуючи кожне слово.
— Все добре… не бійся, — тихо сказав.
Зробив крок ближче, не відводячи погляду.
— Я хочу поговорити з тобою, — додав повільно.
— Будь ласка, розкажи… хто тебе ображає? Я нікому більше не дозволю тебе скривдити, — сказав я тихо, але впевнено.
Вона подивилася на мене поглядом, сповненим болю й безвиході. Повільно взяла телефон і написала: «Навіть якщо ти захочеш мені допомогти — не зможеш. Він занадто могутній».
Я уважно подивився на дівчину й тихо запитав: — Хто він?
Вона на мить завмерла, ніби вагаючись, чи варто відкриватися. Її пальці ледь тремтіли. Здавалося, вона бореться сама з собою — між страхом і бажанням довіритися. Кілька секунд вона просто дивилася на екран, ніби не наважуючись написати правду. Та зрештою зробила вибір.
На екрані з’явилися лише два слова:
«Мій чоловік».