Розділ 4

Я повернувся на те саме місце.
Минуло ще кілька годин, але замовлень так і не було.
Шлунок невдоволено нагадав про себе.
Я озирнувся й помітив поруч ларьок із написом «Шаурма».
Вийшов із машини, підійшов ближче.
— Дайте одну шаурму, — сказав я.
Чоловік узбецької зовнішності швидко взявся до роботи. За кілька хвилин мій «обід» уже був готовий.

 Розрахувався, віддавши майже весь свій заробіток за день — сто двадцять гривень.
З апетитом вчепився в шавуху і, жуючи, з іронією подумав:
«Сподіваюся, тут не собака… і не кіт».
Хоча… яка вже різниця.

Настав вечір. Клієнтів так і не було. Повертатися додому не хотілося — знову слухати дорікання батька… Ні, це вище моїх сил.
Я сів у свою «дев’ятку» і погнав їздити містом. Вечірня траса. 70 км/год — і я просто їхав уперед, намагаючись не думати ні про що.
Як же хочеться, щоб ніхто більше не вказував мені, що робити.
Вітер бив у обличчя, різав очі, але я навіть не сповільнювався.
Раптом чорна тінь змусила мене різко натиснути на гальма.
Я завмер. Посеред дороги стояла молода дівчина — худа, з довгим чорним волоссям. Вона йшла, хитаючись, ніби втратила останні сили.
Ще крок — і вона впала на коліна.
Її плач був як безмовний крик душі.
Тишу розірвали її ридання — тихі, але такі, що пронизували наскрізь.
Я швидко заглушив двигун, вийшов із машини й обережно підійшов до неї. Серце билося швидше, ніж зазвичай.
Я нахилився і тихо торкнувся її плеча…