Марія та Максим

Одного зимового вечора Марія приїхала до своєї бабусі.

Будинок старенької зустрів її мерехтливим світлом від вогню в розтопленій печі. Тихий тріск палаючої деревини нагадував дитинство.

Дівчина тихенько пробралася до бабусиної кімнати в надії зробити сюрприз. По тілу пробігли мурахи щастя.

— Добрий вечір, бабусю, — широко всміхаючись, сказала онука, обіймаючи стареньку.

— Марисю, зіронько моя! — жінка відклала книгу, яку читала мить тому. — Оце так сюрприз! Чого ж ти не попередила? Я б млинців наготувала, пиріжків твоїх улюблених напекла б.

— Того й не попередила, щоб ти не хвилювалася.

— Що читаєш?

Дівчина відкрила книжку, і з неї випала картка.

Прийди у сни дівочі,
Прийди у них щоночі.
Як станеш ти коханим,
Дівчину покохаєш,
То шлях до неї знайдеш
Не в сні, а наяву.

— М-м… який цікавий у тебе роман, бабусю.

— От же ж моя маленька Варвара…

Вони розсміялися. Вечір був теплий. Розмови, хатні справи, спогади. Дім дихав затишком.

Поки не настав час лягати спати.

Тепла грубка біля старенького ліжка огортала теплом, що ніжно занурювало у сон.

***

Маривокрай переніс її в чарівний сад, повний польових квітів.

У центрі, просто на траві, лежав юнак. Він заклав руки за голову й, заплющивши очі, насолоджувався сонячними променями, що ковзали по його обличчю.

— Чого стоїш? — неочікувано запитав він.

— Милуюся, — впевнено відповіла вона.

Він підвівся на ліктях і уважно подивився на дівчину.

— І як тобі вид?

— Чудовий. Обожнюю польові квіти.

— Квіти? — він обернувся. — Що в них такого?

Марія лише закотила очі.

— Що за дивний сон?

— Що є, те є.

Дівчина прилягла на зелену траву в теплому сяйві сонця й заплющила очі — може, так сон скінчиться швидше.

***
 

Максим прокинувся в кабінеті офісу.

Минув рік, як він зʼїхав від батьків у свою квартиру в центрі Києва. Нещодавно він почав керувати фірмою батька — той через хворобу серця був змушений піти у відставку.

Рік щойно почався. Роботи багато: звіти за минулий рік, цифри, налагодження процесів поточного періоду. Іноді він залишався ночувати прямо в офісі, на шкіряному дивані. Як і сьогодні.

Щоночі йому снилися розрахунки, поставки, продажі.

А сьогоднішній яскравий теплий сон вперше за довгий час дозволив прокинутися відпочившим.

Стук у двері.

— Максиме Семеновичу, — зайшла секретарка. — Вся звітність готова до перевірки. Аудитор приїде завтра.

— Дякую, Маргарито. 

«Ромашкін» уже прислав нову угоду на підпис?

Чоловік знову поринув у роботу. Але між цифрами вперто з’являлася незнайомка, що прийшла до нього у сні. 

***

Ранок Марії був звичайним: бабуся, домашня рутина.

Та сон не розвіювався. Дивний незнайомець посеред польових квітів ніяк не полишав її думок.

***

Настала нова ніч.

Сонце у сні світило яскраво. Той самий сад.

Хлопець сидів, опершись об стовбур дерева, нещадно зриваючи по черзі пелюстки з квітів.

— Прийде, не прийде, прийде…

— Знову ти? — її брови підскочили.

— О, таки прийшла, — він відкинув оголену квітку. — Дивно, правда? Як гадаєш, завтра теж тут зустрінемось?

Він підійшов ближче, обвив рукою її талію й міцно притис до себе.

— Що ти собі дозволяєш?

— Це мій сон. Можу робити що схочу.

— Хто сказав, що сон твій?

— А чий же ще?

— Мій! — вона з усієї сили відштовхнула нахабу.

— Навіть якщо так… це ж лише сон. Тут лише ти, я і сад… — він задумався. — А якщо змінити місце?

Він заплющив очі. На скронях виступили напружені вени. Але нічого не сталося.

— Сподіваюся, хоч завтра висплюся без тебе, — пробурмотіла Марія, вмощуючись під сусіднім деревом. Вона прикрила очі, вдихаючи ілюзорну свіжість літнього саду.
 

***

Увесь наступний день той нахаба вперто не виходив у неї з голови. Через це вона ледь не обпеклася гарячою сковорідкою, поки допомагала бабусі готувати вечерю.

Що було б, якби вона його не відштовхнула?