Розділ 19

Невеличке містечко, що наче тонуло в зелені беріз, кленів і тополь, зустріло подорожніх гарною погодою та доброзичливими усмішками провінційних мешканців. Ангеліна не без задоволення зауважила, що, опинившись у рідних краях, Даніян помітно пожвавішав і підбадьорився. Сам того не усвідомлюючи, він радів поверненню додому.

— Ти знаєш, куди нам їхати далі? — запитав він, зупинившись на перехресті.

— Нам потрібна Наталія Іванівна Ярославська, — відповіла вона, з сумом відзначивши про себе, що він навіть імені матері не знає. — Вона живе десь у центрі, неподалік ринку, де працює продавчинею.

— Схоже, ми якраз у центрі. Пропоную вийти з машини, озирнутися, розпитати перехожих, як пройти до ринку. А вже там дізнаємося, де знайти цю саму Наталію, — бадьоро усміхнувся Даніян. — Я впевнений, тут усі одне одного знають. А ким тобі доводиться ця жінка? Вона твоя родичка?

— Ми з нею ще не знайомі. Але повір, вона дуже чекає на цю зустріч.

— Я взагалі не розумію, про що ти, — розсміявся Даніян. — Але дорогою сюди я помітив готель. А може, то був санаторій — до ладу не роздивився. Та виглядає це місце колоритно й атмосферно. А природа тут просто неймовірна.

Він раптом зупинився, взяв її за руку й притягнув до себе. Весело зазирнувши їй у вічі, сказав:

— Я майже впевнений: якщо ми тут затримаємося на день-два, я таки зможу вмовити тебе вийти за мене.

Ангеліна стримала сильне бажання поцілувати його й міцно обійняти — ніби востаннє. Вони могли більше ніколи не побачитися. Замість цього вона подивилася на нього з неприхованим захопленням і легкою, жартівливою недовірою. 

Вона не знала, як він відреагує на правду — зрадіє чи, навпаки, розсердиться. Адже зовсім скоро все його життя перевернеться з ніг на голову. Але так було визначено. І вона вела його до цього моменту, буквально тримаючи за руку.

— Потерпи. Скоро все стане зрозуміло.

Завдяки підказкам місцевих вони й справді швидко знайшли будинок, де жила мати Даніяна. Ангеліна, схвильована, але впевнена у своєму рішенні, попросила його поки що не заходити до хати й почекати зовні. Він погодився. Йому не дуже хотілося знову занурюватися в бідність. Він був зайнятий іншими думками й навіть не підозрював, що зовсім скоро возз’єднається зі своєю матір’ю.

Ангеліна постукала у двері. Чекати довго не довелося — вони одразу відчинилися, і на порозі з’явилася висока жінка з білою шаллю на плечах.

— Добрий день, Наталіє Іванівно. Мене звати Ангеліна, — відрекомендувалася дівчина.

— Проходь, — чомусь одразу сказала жінка, навіть не поцікавившись причиною візиту. Вочевидь, вона сплутала її з кимось іншим. — Марина Олександрівна казала, що ти прийдеш пізніше. Ну, нічого, в мене є час, можемо почати раніше. Попереджаю одразу: моє піаніно стареньке, але цілком витримає наші репетиції. Повір, вступити до місцевого училища не так уже й складно — потрібно лише добре підготувати програму, — говорила вона, розкладаючи ноти в одному їй відомому порядку.

Мати Даніяна жила дуже скромно, але в чистоті й порядку. У скляній вазі на столі, вкритому бідною, проте охайною скатертиною, стояли засушені польові квіти. Наталія Іванівна, вочевидь, у молодості була вродливою жінкою: про це свідчили глибокі, широко посаджені очі, тонко окреслені щоки й виразні вилиці, широкий, майже царський лоб. Ангеліні здалося, що навіть роки не змогли стерти її аристократичної вроди. Хоч волосся й посивіло, а погляд утратив колишню яскравість, постава залишалася рівною й граційною, а очі — відкритими та привітними. І лише болісна худорлявість, що відбилася на рисах обличчя, свідчила не тільки про життєву мудрість цієї жінки, а й про часи, коли вона жила не надто легко й далеко не безгрішно.

— Наталіє Іванівно, пробачте, але ви, мабуть, сплутали мене з кимось іншим. Мені не потрібен репетитор з музики. Я прийшла, бо маю поговорити з вами про дещо дуже важливе.

Жінка відірвалася від своїх занять і зняла окуляри, які щойно надягла, готуючись до уроку.

— Тоді хто ви і з якою метою прийшли до мого дому?

— Я знаю, що через проблеми з серцем вам не можна хвилюватися, тому прошу — сядьте й влаштуйтеся зручніше. Я постараюся все пояснити, — запевнила Ангеліна, водночас ловлячи себе на думці, що ця розмова стає для неї справжнім випробуванням. Не так просто бути посередником між небом і людьми: людський розум уперто відкидає саме існування чогось надприродного. І значно легше збрехати чи вигадати правдоподібну історію, ніж сказати: я знаю це, бо мене послали до вас із цією звісткою.

— Я приїхала сюди не одна, — додала Ангеліна. — Там, надворі, на мене чекає чоловік на ім’я Даніян.

Жінка здивовано кліпнула, ніби питаючи: і що з того?

— Річ у тім, що при народженні мати дала йому інше ім’я — просто він про це не знає.

Наталія Іванівна насупила брови, ніби готуючись вислухати щось безглузде.

— Мати назвала його Іваном. На честь свого покійного батька, — обережно промовила Ангеліна й помітила, як напружилися риси обличчя жінки. Проте іншої реакції не було. І тоді, не маючи вибору, вона продовжила: — Даніян не знає, що, коли він був зовсім малим, його силоміць розлучили з матір’ю.

Наталія Іванівна тихо скрикнула й прикрила рот рукою. Ангеліна миттєво підхопилася до неї, злякавшись, аби жінка не знепритомніла від хвилювання. Та, всупереч крихкій зовнішності й слабкому серцю, та виявилася не з полохливих. Вона раптом усміхнулася — широко, майже світло — і, зі сльозами на очах, промовила: