РОЗДІЛ 18

— Куди, в біса, поділася моя секретарка?! — роздратовано вигукнув Даніян, бо не знайшов ранкових звітів на своєму столі. До того ж, вона не попередила офіс-менеджера про причинини відсутністі.

Ангеліна була щиро рада, що він не до неї звертається з цим питанням, та ще й перебуваючи в такому кепському настрої. Його щось сильно гнітило й тривожило. Останніми днями він уникав спілкування з нею, був замкнутим і дратівливим. Тож не дивно, що відсутність головної помічниці викликала в нього таке обурення. Оскаженілий, він пішов до свого кабінету.

Годиною пізніше Ніна, ледь тримаючись на ногах, з’явилася на робочому місці. Вона була нетвереза. Сівши за стіл, жінка кинула:

— Не дивись на мене так. Я вперше в житті запізнилася на роботу, і в мене є поважна причина: я скоро помру.

Вона дістала зі свого шкіряного портфеля пляшку текіли і зробила ковток просто з горла. Руки дрібно ходили ходором від нервового напруження. А потім, уткнувшись обличчям у стільницю, вона гірко заридала. Ангеліна ніколи не могла пройти повз чуже горе, а тим паче повз біду жінки, яка зробила їй стільки добра. Вона машинально погладила своє волосся, ніби нагадуючи собі про те, що сталося з нею минулого разу, коли вона дозволила собі втрутитися в природний перебіг подій. А втручатися було категорично не можна. Тоді б Ніна довго не мучилася — згасла б тихо і швидко, немов воскова свіча.

Ангеліна підійшла до зіщуленої від горя Ніни і легко торкнулася її плеча. Та лише сильніше зайшлася плачем. Її сльози розривали Ангеліні серце. Вона може допомогти нещасній жінці й зараз. Може знову зазирнути в майбутнє, щоб зрозуміти, чи змогли її підказки бодай трохи змінити фатальні події. Але ціна такої інформації могла бути настільки ж високою, як і попереднього разу.

Ангеліна всім єством віддалася потоку, що забирав її в темряву. Вона відчувала, як потужна й упевнена енергія пізнання обволікає її свідомість своїм жадібним плетивом.

— Ніно, послухайте мене. У вас тепер усе буде добре. Ваше майбутнє змінилося. Ви зустрінете чоловіка, він покохає вас усім серцем. Ви разом подолаєте цю страшну хворобу.

Ніна, звісно ж, не повірила. Лише пирхнула, взяла аркуш паперу та ручку і розмашистим почерком написала заяву про звільнення.

— На, передай це шефу. А я піду до нотаріуса. Мені ще треба встигнути залишити заповіт.

Ангеліна, приголомшена поведінкою жінки, безпорадно дивилася їй услід. Даніян, розлючений витівкою Ніни, оскаженів ще дужче. Співробітники метушилися навколо нього, наче бджоли біля вулика.

Намагаючись сховатися від божевільної суєти, Ангеліна пішла на кухню помити чашки. Вона занурилася у сумні роздуми, методично намилюючи посуд, коли раптом повністю осліпла. Вона не чула ані шуму води з крана, ані кроків за дверима — лише відчайдушне й потужне биття власного серця. Раптова темрява так налякала її, що паніка миттєво заволоділа розумом. Вона розгнівалася на саму себе: усе через слова, сказані Ніні. Її покарали за втручання. Дівчина сіла на підлогу, закрила обличчя руками й загойдалилася з боку в бік, наче маятник.

Тільки коли клацнули двері, вона зрозуміла, що хтось увійшов.

— З вами все гаразд? Вам потрібна допомога? — запитав жіночий голос.

Ангеліна не відповіла, продовжуючи сидіти із заплющеними очима. Вона несміливо привідкрила одну повіку, ніби перевіряючи, чи минула недуга, і наступної миті радісно розплющила очі. Зір повернувся.

День був безнадійно зіпсований. Ангеліні здавалося, що гірше вже не буде, але вона помилялася. Ввечері вона вирушила за дорученням Даніяна: мала віднести документи до бухгалтерії й повернутися з оригіналами для чергової угоди.

Вона поспіхом перетинала фойє першого поверху, коли її покликала на ім’я незнайома жінка.

— Будь ласка, можна з вами поговорити? — вигукнула незнайомка, наштовхнувшись на непереборну перешкоду у вигляді турнікета. Її голос звучав вимогливо.

Ангеліна невпевнено наблизилася до дивної жінки з червоними очима й розпатланим волоссям. Та мала вигляд божевільної, що щойно втекла з психіатричної лікарні. Дивна, блаженна усмішка грала на її губах. Їй було байдуже, що оточуючих дратує її поведінка. Вона перегородила шлях до турнікета, не даючи нікому пройти. Співробітники скупчилися, невдоволено переглядаючись. Охоронець змушений був втрутитися. Він суворо попросив відвідувачку відійти, але вона, не звертаючи на нього уваги, знову звернулася до Ангеліни:

— Мій син зник. Його вкрали. Мені всі твердять, що надії немає, але я їм не вірю! — крізь сльози затараторила вона. — Моє серце відчуває: син усе ще сподівається на порятунок. Благаю, допоможіть мені знайти його!

Вона тицьнула Ангеліні в руки фотокартку.

— Мені сказали, що ви провидиця і вам дано знати всі таємниці. Ви ж допоможете мені знайти його?

Насмішкуваті усмішки оточуючих, їхні сповнені зневіри й нерозуміння очі, а також нещодавня сліпота змусили Ангеліну рішуче відсторонитися від настирливої прохачки. Вона повернула жінці фотокартку, навіть не глянувши на дитину.

— Вибачте, але я не можу вам допомогти. Вам краще звернутися до поліції, — різко розвернувшись, Ангеліна кинулася до ліфта. Вона чула, як жінка кричала надривно й страдницько: — Ви моя остання надія! Благаю вас! Благаю, допоможіть!