РОЗДІЛ 16

Минуло рівно дві чи три тижні відтоді, як Ангеліна приступила до виконання своїх обов’язків у компанії Даніяна. Вона навіть отримала перший у своєму житті аванс — і ридала в тісній туалетній кабінці, бо знову провалила чергове завдання Ніни. Виявилося, що вона безнадійно відстала від життя. А книжки, які вона читала, не зробили її розумнішою — лише прищепили їй моральні цінності й хибні ідеали, що тепер заважали адаптуватися до сучасного світу.

До того ж Ангеліна дійшла висновку, що навіть у Царстві диких звірів вижити значно легше, ніж серед постійно злих і жорстоких людей, з якими іноді просто неможливо говорити однією мовою.

Катастрофічна нестача знань культури, етикету та життєвого досвіду часто створювала проблеми не лише для неї, а й для Ніни, якій доводилося буквально в останню мить виправляти її помилки. Саме тому Ангеліна вирішила, що ця робота — не для неї.

— Ангеліно, ти тут? — раптом пролунав строгий, невдоволений голос Ніни.

Витираючи долонями мокре від сліз обличчя, дівчина вийшла їй назустріч.

— Я тебе всюди шукаю. Даніян повертається з Мюнхена завтра, і разом із ним приїдуть його нові партнери. Тож у нас дуже багато роботи. Забронюй номери в готелі. У ресторані: устриці, салати з крабами, а на гаряче — стейки з мармурової яловичини. Один із гостей замовить щось із делікатесів французької кухні — зазвичай він віддає перевагу фуа-гра в інжировому соусі. Бармен — виключно з ресторану «Рішельє». Підготуй апартаменти Даніяна: свіжий костюм, сорочки, взуття. І не забудь — жодних зеленувато-блакитних відтінків.

Ніна спокійно, уважно окинула її поглядом з голови до п’ят і додала:

— На цій діловій вечері ти допомагатимеш мені. Будь ласка, приведи себе до ладу.

Ангеліна важко зітхнула й погодилася.

— Добре, я все зроблю. Але, будь ласка, заберіть це, — вона простягнула жінці конверт. — Я не заслужила цих грошей.

Ніна здивовано похитала головою.

— Це не до мене. Бос вважає, що ти чудово справляєшся.

— Але ж це неправда! — вигукнула Ангеліна. — Я маю вам допомагати, а натомість лише додаю клопоту. Ви змушені все переробляти за мене, бо я не здатна обрати сорочку потрібного відтінку. Для мене «органза індиго», «лавандова органді», «зеленувато-блакитний», «небесно-паперовий» — це все просто блакитні сорочки. Я не розумію, як можна їсти живих устриць, запиваючи їх шампанським, і удавати, що це смачно. Це ж огидно! А насильницьке відгодовування нещасних гусей неймовірною кількістю корму лише заради того, щоб їхня печінка стала ніжнішою, — це просто жахає. Невже багатії не можуть їсти, як усі, — звичайну їжу?

Ніна насупилася.

— Ось що я тобі скажу, Ангеліно, — промовила Ніна. — Ти все схоплюєш на льоту, швидко пристосовуєшся до будь-яких обставин. Але тобі заважають закомплексованість, сором’язливість і надмірна вразливість. Тож усе не так уже й погано. Принаймні твоя попередниця, Ольга, справлялася значно гірше.

— Моя попередниця? — здивовано перепитала дівчина.

— А що тебе так дивує? Даніян не зраджує своїй звичці «працювати вдень і ввечері», і йому хочеться, щоб поруч завжди була красива молода жінка. Ілюзія, яка наповнює серце. Тому навіть не думай здаватися. Ти потрібна мені.

— Тоді… можна я хоча б пригощу вас обідом? — несміливо запропонувала Ангеліна.

— Це можна, — усміхнулася Ніна.

Ніна повела Ангеліну до французького ресторану — того самого, де так вишукано готували печінку нещасних гусей. Це місце більше скидалося не на ресторан, а на палац: усі рухалися неспішно, чинно, з легкою зверхністю, немов демонструючи одне одному дорогі вбрання.

Ангеліна згадала ресторан, у якому вперше вечеряла з Даніяном, і мимоволі усміхнулася своїм думкам. Гіршого місця важко було уявити. Тепер вона могла порівняти їжу, до якої звик Даніян, із тим, що йому довелося куштувати в провінційній забігайлівці. Варто зауважити: тоді він не виявив ані крихти невдоволення.

Це раптом викликало в ній ще більше захоплення. І саме в цю мить Ангеліна зрозуміла, що сумує за ним. Він був відсутній у її житті всього сім днів — а здавалося, ніби минула ціла вічність.

— Ніно, ви справді вважаєте, що я справляюся зі своєю роботою краще, ніж Ольга? — делікатно поцікавилася Ангеліна.

Ніна лише всміхнулася.

— Ольга — дуже красива й розумна дівчина. Але вона прийшла в компанію не для того, щоб важко працювати. Вона хотіла підкорити серце Даніяна Берга — і їй це вдалося. Тебе ж це цікавить?

Ангеліна ніяково опустила очі. Так. Саме це її й цікавило — хоч і не повинно було.

— Не соромся так, — м’яко сказала Ніна. — Повір, для мене цілком очевидно: Даніян налаштований дуже серйозно. Поруч із тобою він ніби ожив.

Ангеліна часто заморгала. Ніна й сама не усвідомлювала, що говорить. Адже такий чоловік, як Даніян Берг, не може по-справжньому зацікавитися нею — Ангеліною. Сиротою з непримітною зовнішністю, без освіти, невпевненою в собі, але такою залежною від його слова й усмішки.

Ні. У всьому винна Доля. Нав’язливе призначення. Усе сплановано. Усе давно вирішено за них. І вона зараз поруч із ним лише тому, що має виконати певну місію в його житті. А виконавши її — піти.