Глава 9

Через кілька годин пошуків Ангеліна застала єгеря в компанії трьох мисливців.

- Ангеліно, ти що це надумала одна лісом вештатися. Ти ж знаєш, як це небезпечно, - обурився сивий, бородатий чоловік, озброєний до зубів, у кашкеті й зі значком на грудях.

- Мисливці приїхали? - запитала Ангеліна, кивнувши в бік чоловіків у камуфляжній формі з рушницями в руках.

- За здобиччю приїхали, - крізь зуби промовив єгер. - Багатіям розважитися захотілося. А я на старості років витанцьовувати перед ними зобов'язаний, як той дурень.

- Передай бабусі, що я риби наловив і ввечері вам її занесу.

- Не треба. Дід Семен, лихо в нас сталося.

- Що таке? Що стрясло? - схвильовано запитав він. - Невже ведмідь знову приходив до хати?

- Ні. Інше. Бабуся вночі померла, - ледь чутно промовила Ангеліна. Голос зривався від хвилювання.

- Господи Боже ж мій. Ох, лишенько, - він поплескав її по плечу на знак співчуття. - Ти кріпись. Якщо я щось можу зробити, не мовчи.

- Бабусю поховати треба. Я не знаю до кого з цим звертатися.

- Ох, - стягнув із голови шапку старий, - Похорон це - справа не проста. У наших краях важко жити, і помирати не можна. До голови селищної ходити безглуздо. Машину доведеться наймати тобі самій, щоб небіжчицю в місто відвести. Поліція має переконатися, що смерть була ненасильницькою і немає складу злочину. Тільки це ні тобі, ні мені не по кишені. Простіше хабар дати, а папери потрібні купити.

- Тобто як це дати хабар? Бабуся ж удома померла. У своєму ліжку.

- Послухай, дівчинко. Це не я придумав. Закон такий. Але ти не хвилюйся. У мене потрібні зв'язки є. Я сам цим займуся. Зроблю все як треба, в пам'ять про Клавдію, - зі скорботою в голосі вимовив він. - Тільки бабусю твою тобі доведеться поховати швидко. Не можна небіжчицю в хаті залишати. А то звірі дикі відчують і обов'язково прийдуть.

- А поховати ж де мені її? - з жахом запитала дівчина.

- Поїдемо в покинуте село. Там є кладовище. Це приблизно за вісім кілометрів звідси. Назад тобі доведеться йти самій. Постарайся повернутися до заходу сонця. А я не можу відлучиться більше ніж на добу, тож у ніч поїду, щоб повернутися наступного дня.

Літній чоловік акуратно кивнув у бік чоловіків.

- А ти на очі їм не попадайся. Для таких як вони закони не писані. Зрозуміла?

Ангеліна кивнула.

Покинуте село виглядало так немов повністю згоріло під час пожежі. Обвуглені похилені врослі в землю будинки з сутулими дахами й забитими дерев'яними вікнами. Цвинтар мав зловісний вигляд. За густими сухими бур'янами було не видно могил, одні тільки похилені хрести, поржавілі обеліски.

- Ти не думай, Ангеліно. Тут не завжди так похмуро було. Ми з твоєю бабусею провели тут найщасливіші дні дитинства. А потім смута настала, розбіглися люди хто куди в пошуках кращого життя. Тільки от щастя воно там, де серце радіє, а не там, де більше грошей дадуть.

Машина зупинилася. Дід Семен вибрав місце і почав копати. Рили по черзі. Яма мала бути глибокою, така, щоб дикі звірі не змогли розрити могилу. Ангеліна не могла позбутися думки, що є її вина у смерті бабусі. Не треба було їхати й залишати її саму.

У той момент, коли дід Семен взявся забивати кришку труни Ангеліна остаточно усвідомила, що бабусю вона більше ніколи не побачить, і залишилася вона одна самісінька на білому світі. Нікуди їй податися, і як далі жити вона теж не знає. Раптом таке несамовите завивання вирвалося з її грудей, що навіть вороняча зграя, зірвавшись із гілок, розлетілося в різні боки. Вона впала на коліна просто на мокру холодну землю.  Сльози пекучої скорботи заливали її обличчя, а чоловік стояв поруч і мовчав. Йому теж було не легко ховати подругу дитинства.

В останню путь провели молитвою, хоч бабуся завжди наказувала священика на її похорон не запрошувати. Удвох із великими труднощами опустили труну в яму.

- Ну все, дитинко. Мою справу зроблено. Я виїхати маю за світла. А ти постарайся яму швидше засипати. Не засиджуйся тут. Додому до заходу сонця треба повернутися. Зрозуміла?

Ангеліна нічого не відповіла, тільки набрала повну лопату землі й кинула в могилу.

На той час, коли вона закінчила, пустився дрібний дощ. Тяжко змарнівши, вона знесилено сперлася руками на лопату. Щось у ній ніби зламалося. Вона відчула, що душа її подорослішала. Дівоча наївність і довірливість зникли. Така люта туга в серці засіла, що розважливість умить змінилася якоюсь відчайдушною безшабашністю. Вона відкинула лопату. Назавжди попрощалася з бабусею і пішла додому. У майже згнилій від старості хаті тепер її ніхто не чекав.

 Дорогою назад вона думала про Даніяна.  Про те, як швидко він зник з її життя. Вона чудово пам'ятала видіння і свої відчуття: вона ніби не належала собі, а тому, кому була віддана всім серцем. Ангеліна знала, що реальність може змінюватися від точки до точки в часі. Кожен фактор взаємопов'язаний і самоцінний. І тільки підсумок завжди один єдиний. Він зумовлений і неминучий. 

Можливо, вона більше ніколи не побачить Даніяна знову. Але раз їхні долі перетнулися настільки химерно, значить, непідвладні людському розумінню або поясненню сили, вже плетуть веретено подій. У цієї історії був поганий фінал. Ніби на підтвердження роздумів на очі їй попалася блискуча річ. Вона лежала в багнюці й тільки невелика її частина поблискувала на сонці.