Ранок був холодним і похмурим. Наближався час зими. Останнє опале листя на землі було вологим від мряки. Вуличні ліхтарі вже згасли. Ангеліна стояла на порозі гуртожитку і з нетерпінням чекала на Даніяна.
Величезний чорний джип повільно під'їхав і зупинився майже впритул до ґанку. Даніян, одягнений у модну замшеву куртку коричневого кольору, темно-сині джинси й стильні черевики, вийшов з машини й привітався. При денному світлі він мав ще привабливіший вигляд, ніж увечері. І здавався молодшим, ніж їй здалося, на перший погляд. Може вся справа була в одязі? Діловий стиль і темний колір одягу ніби додавав брутальності над його і без того значною зовнішністю. Велична постава. М'які неспішні рухи. Розмірені кроки. У компанії такого красеня неможливо почуватися комфортно, особливо, якщо маєш вигляд миші, яка все своє життя прожила в жалюгідній халупі й безнадійно відстала від життя.
Ангеліна невпевнено посміхнулася у відповідь і простягнула йому його пальто, як якусь священну реліквію. Він узяв дорогий кашеміровий дафлкот і недбалим рухом жбурнув на заднє сидіння.
- Готова? - поцікавився він, з деяким роздратуванням поглянувши на все ті ж сині в клітинку кімнатні капці на товстій гумовій підошві.
Ангеліна ніяково переступила з ноги на ногу і підтвердила:
- Так, можемо вирушати в дорогу.
- У тебе є інше взуття?
- Будь ласка, не звертайте увагу на моє взуття. Я зможу змінити його, коли буду вдома.
- Ангеліно, ми начебто ще вчора мали перейти на «ти». Тим більше у нас не така вже й велика різниця у віці. І прошу тебе, клич мене Дан.
- Я постараюся, - пообіцяла вона, хоча дуже сумнівалася, що зможе легко кинути йому це фамільярне «ти». Вона відчувала колосальну соціальну різницю між ними, як щось цілком відчутне. Немов якусь непорушну стіну, що розділяє їхні світи. У неї не було бажання бути на його боці, а він навряд чи перейде на її територію. Той самий випадок, коли використання такого банального слова «ви» допомагає пам'ятати про своє місце.
Даніян допоміг їй залізти в автомобіль і дбайливо пристебнув її ременем безпеки. Ангеліні ніколи раніше не доводилося їздити на машинах преміум-класу. Їй здавалося, що вона сидить у якомусь космічному кораблі, де все блимає і переливається дивовижними вогниками.
- Ну що? Поїхали? - весело посміхнувшись, запитав він.
- Так, будь ласка, - сказала дівчина, слухаючись його пильного погляду.
Він увімкнув мотор, і машина м'яко рушила з місця. Ангеліна подивилася на чотириповерховий цегляний гуртожиток. Вона прижила в ньому всього три місяці, а ніби цілу болісну вічність. Люди, що мешкали в цьому місці, здавалися їй справжніми монстрами, які прагнуть знищити будь-який прояв людяності й доброти. Вони зуміли змінити її. Ангеліна більше не вірила в щирість слів. Вона більше нікому не довіряла.
Тепер вона розуміла бабусю і те, чому та причаїла образу на людей. Клавдія Степанівна віддала медицині всю себе. Врятувала сотні життів. Але не було в неї амбіцій, і була вона абсолютно нехитрою, безкорисливою. Ось чому її легко замінили бездарними родичами завідувача лікарні. А коли вийшла на пенсію, терплячи глузування і знущання, залишилася працювати в тій самій лікарні простою прибиральницею. Адже мізерної пенсії ні на що не вистачало. Усе заради онуки.
У салоні автомобіля було тепло і комфортно. Ангеліна розслабилася і відчула, як її починає невблаганно хилити на сон. Вночі вона не змогла зімкнути очей. Була надто схвильована зустріччю з Даніяном і майбутньою дорогою. Зусиллям волі вона взяла себе в руки й зосередилася на нескінченній асфальтовій смузі.
- Ти будеш не проти, якщо я зроблю невеличку зупинку і візьму нам чогось попити? Кави? - запитав Даніян.
- Так, будь ласка, - відповіла Ангеліна.
На заправці Даніян купив дві кави.
- Кава тут звісно так собі, але краще, ніж нічого.
Він передав їй стаканчик із гарячим димлячим напоєм.
- А це тобі, щоб підсолодити розчарування, - сказав Даніян і вручив їй шоколадний батончик.
Ангеліна як завжди подякувала чоловікові. І вперше у своєму житті спробувала каву. Їй категорично не сподобався противний гіркий смак у роті. Зате сон як рукою зняло.
Даніян зосереджено вів автомобіль і зрідка поглядав на неї. Вони майже не розмовляли. Ангеліна не хотіла відволікати його від дороги, сиділа мовчки.
- Траса не завантажена, - раптом повідомив чоловік. - До вечора будеш удома. Скажи, у вас там, де-небудь є готелі. Або інше місце, де б я міг заночувати?
- Від нас до найближчого обласного центру кілька годин на машині. Тому ми з бабусею будемо раді, якщо ви залишитеся на ніч у нас.
- Чудово. Це зекономить мені час на дорогу.
Йому хтось подзвонив і він відповів:
- Я планую повернутися в місто післязавтра. До цього часу всі документи мають бути готові. Моє терпіння досягло межі, - він загрозливо стиснув пальцями кермо. - Більше жодних поступок.
Ангеліна помітила, як змінився його тон, коли він заговорив про справи. У голосі зазвучали нотки металу. Дівчина зніяковіла. Владності в ньому було більш ніж достатньо.
Відредаговано: 09.01.2025