Розділ 7

Ангеліна спостерігала за тим, як абсолютно незнайомі їй люди заповнюють своїми великими тілами її маленьке непримітне житло. Насамперед медики оглянули потерпілого, після чого забрали його на ношах з дому.

Вид деяких чоловіків налякав її. Напевно, то були працівники правоохоронних органів. Вони виглядали поважно, з військовою поставою. Поводилися з нею не надто ввічливо. Безцеремонно вешталися будинком, а коли увійшли, навіть не спромоглися зачинити за собою двері. Холод швидко заповнив усю оселю. А ще дим сигарет. Чоловіки, не слухаючи її протестів, курили, струшуючи сигаретний попіл просто на підлогу. А потім просто засипали питаннями і докорами, мовляв проблеми в неї будуть великі через те, що вона одразу не зателефонувала в поліцію і не повідомила про те, що трапилося. Ангеліна злякалася, все детально розповіла. Отримавши її свідчення свідка, вони пішли.

Ангеліна знову залишилася одна в холодному порожньому будинку з якимось дивним почуттям незрозумілої тривоги. Немов доля цього чоловіка, якому вона врятувала життя, була їй небайдужа. Ніби відтепер якась невидима нитка пов'язувала їх. А може в усьому причина видіння, яке не йшло в неї з голови. Невже вони знову зустрінуться?

Час минав.  Прийшла весна, а за нею і літо. Але незнайомець так і не дав про себе знати. Ангеліна сподівалася, що з ним усе гаразд. Напевно, за належного догляду він швидко одужав і тепер живе повноцінним життям щасливої заможної людини. Вона чомусь була впевнена, що цей чоловік може гідно справлятися з будь-якими труднощами.

Ангеліна спробувала відчути його, почути його думки. Але на свій глибокий подив виявила, що її надприродні здібності раптом зникли. Погані сни і похмурі думки більше не турбували її. Ніяких тобі чужих спогадів. Тільки чистий аркуш її свідомості, абсолютно позбавлений будь-яких емоцій. А звідки їм було взятися? Її життя в лісі мало чим відрізнялося від існування якогось відлюдника. Вся інформація про зовнішній світ тільки з газет і книг. Ну і від бабусі звісно, у якої на все була своя думка. Добре, що зовсім скоро її життя змінитися. Вона вступила до медичного училища.

Гуртожиток, у якому її оселили, нічим не відрізнявся від халупи, в якій вона виросла. Дуже скромна кімната. Три панцирних ліжка, три приліжкові тумбочки, шафа одна на всіх і дерев'яний стіл. З високого дерев'яного вікна сильно сквозило. Зате з нього відкривався чудовий краєвид на паркову зону та алею, що йшла вниз схилом просто до торгової площі. Ангеліна з цікавістю спостерігала за людьми. За тим, як вони неспішно прогулювалися, спілкувалися, веселилися. Іноді сперечалися, з'ясовували стосунки, лаялися. Вечорами хтось грав на гітарі, а хтось гуляв із собакою. Загалом не краєвид із вікна, а театральна сцена і щодня тобі нова вистава.   

Ангеліна майже тиждень прожила в кімнаті сама. А потім до неї підселили двох дівчат. Вони були найкращими подругами і в одне училище вступили, щоб разом було вчитися легше і веселіше.

До Ангеліни вони поставилися з деякою зарозумілістю. Звісно, спершу вони трохи порозпитували її про те, звідки вона і хто її батьки? Чи немає у неї якоїсь заможної рідні або протекції в міській лікарні, куди багато хто по закінченню училища всіма силами намагався влаштуватися. А потім вони ніби між іншим виявили, що немає в неї ні гарної постільної білизни, ні красивого одягу. А взуття, як виявилося, взагалі давно вийшло з моди.

Це був перший у житті Ангеліни випадок, коли вона зрозуміла, що бути бідним дуже соромно. І те, що люди зневажають і навіть ображають тих, у кого немає протекції. Вона зрозуміла, що не можна бути чесною і відвертою.

Загалом, її чомусь швидко визначили в розряд так званих «дуреп». Уже через місяць Ангеліна відчула на собі всі принади колективного цькування. Вона підозрювала, що вся справа була в її поношеному одязі. Через сіру в'язану кофту з латками на ліктях, її почали дражнити «жебрачкою», «волоцюгою». Як було пояснити їм, що грошей на інший одяг у неї просто немає. Виділених бабусею коштів ледь вистачало на їжу. Зарплату Клавдії Степанівні затримували ось уже третій місяць. Тож Ангеліні довелося їхати на навчання в чому було, з мізерними копійками в кишені. Вона наївно вважала, що суспільство створюється простими людьми, а не їхніми грошима.

Ангеліна понуро попленталася назад до гуртожитку. Ця осінь була такою негарною і незвично похмурою. Золоте листя валялося під ногами, або просто гнило в калюжах. У животі стогнало від голоду. Грошей зовсім не залишилося. Бабуся мала відправити їй грошовий переказ ще минулої суботи, але чомусь не зробила цього. Дівчина занепокоїлася. Може щось трапилося?

У будь-якому разі, грошей на квиток додому в неї не було. Вона увійшла в кімнату гуртожитку, де її ніхто не чекав. Іра і Наташа нафарбувалися, вбралися і побігли на вулицю підкорювати чоловічі серця.

Ангеліна почувалася самотньою і зламаною. Але найбільше її турбував голод. Вона понишпорила по полицях, перевіряючи, чи не залишилося в неї чогось їстівного. Знайшла одну цибулину і дві ложки цукру.

На полицях дівчаток лежало багато чого їстівного: смачні пироги, цукерки, а навіть котлети і риба в клярі. Батьки дівчаток завжди дбайливо забезпечували їх продуктами. Рука Ангеліни потягнулася до піали з шоколадними цукерками. Їхні обгортки блищали прямо диявольським блиском, ніби вмовляючи спробувати їх. Ну хто помітить зникнення однієї єдиної шоколадки?

Посоромившись своїх намірів, Ангеліна відсмикнула руку. Ні. Голод не змусить її вкрасти. Вона нагріла в чайнику води. Залила в чашку окріп і додала в нього ложку цукру. Маленькими ковтками вона смакувала солодку воду, уявляючи, що п'є смачний чай.