Розділ 5

Обтрусивши сніг з одягу та взуття, Клавдія Степанівна увійшла до хати й озирнулася.

- Боже мій! - вигукнула жінка, здивовано втупившись на розпластане на підлозі чоловіче тіло.

- Бабусю, ти повернулася. Нарешті, - підскочила до неї внучка, заторохтіла. - Я знайшла його в лісі. Уявляєш, його хтось сильно побив і залишив там помирати. Йому необхідна допомога лікаря. Ти ж можеш допомогти йому?

- У тебе було видіння? - з побоюванням запитала жінка, наче внучка зробила щось по-справжньому погане.

- Так, бабусю. Він кликав мене уві сні.

- Дурна твоя голова! Що ж ти наробила.

- Але це був поклик вмираючого, - ніби виправдовуючись, промовила Ангеліна.

- Ти повинна була ігнорувати це видіння, як і всі інші!

- Тоді б він замерз на смерть, - вигукнула Ангеліна.

- І нехай би помер! - розлютилася жінка, роздратовано жбурнувши важку сумку з продуктами на дерев'яну підлогу, від чого картопля і буряк покотилися в різні боки. Вона рішуче з жалем зазирнула внучці в очі. - Ех, сестра мене про це попереджала, а все одно тебе не вберегла.

- Від чого бабуся? - здивовано запитала Ангеліна.

- Він померти мав, розумієш? Тоді б усе закінчилося: кошмари твої, видіння ці нескінченні. Зажила б ти тоді життям нормальної людини. Прокляття б це зникло!

Клавдія Степанівна задумалася, застигла.

- А може ще не все втрачено? - підхопилася жінка і підскочила до чоловіка. - Витягнемо його назад на мороз, скажемо, що знайшли мертвого.

- Бабусю, що ти таке кажеш? У нього тільки недавно температура впала.

Клавдія Степанівна, здавалося вже не почула нікого, крім себе.

- Іди сюди й допоможи мені, - ніби знавісніла, заметушилася жінка, прискіпливо оглядаючи розпластане на підлозі тіло чоловіка. - Бинти треба зрізати. Ех, погано, що ти встигла його рани обробити.

- Бабусю, зупинися! - вигукнула Ангеліна, помітивши те, з якою запеклістю жінка спробувала зрушити тіло чоловіка з місця, не звертаючи жодної уваги на слова онуки.

- Та як ти взагалі затягла його в будинок? Здорованя то такого?

- Залиш його, бабусю. Я не буду допомагати тобі, - рішуче заявила Ангеліна, схопивши жінку за лікоть і силою відірвавши від хворого.

- Подумай дурна. Ти ж життя своє занапастиш, - підкинула жінка на онуку сердитий погляд.

- Не можу я на таке піти! - емоційно вигукнула дівчина.

- Тоді просто піди геть, - агресивно підібгавши свої губи, прошипіла Клавдія Степанівна, не поступаючись в упертості. - Я сама все зроблю.

- Я не дозволю, бабусю. Гріх великий, навіть думати про смерть, а тим більше іншому її бажати.

Жінка тільки безнадійно рукою махнула.

- Моїй душі вже без різниці, а в тебе ще все життя попереду. Я всього лише хочу, щоб ти прожила своє життя в радості й у здоров'ї. А не, щоб цей лиходій рабинею тебе своєю зробив.

- Бабусю, немає в нас нікого вибору. Ілюзія одна. А все вирішено давно.

У будинку запанувала гнітюча атмосфера розпачу. Клавдія Степанівна залилася гіркими сльозами. Ангеліна обійняла її.

- Не хвилюйся за мене. Бог ніколи не посилає нам випробувань більше, ніж ми готові винести.

- Може Бог і не посилає, а от щось інше нічого не пропустить... Одна біда та нещастя сім'ї від пророцтв цих. Як допоможеш комусь, то одразу неприємності або ще гірше горе в родині. Похорони та болячки суцільні. Я цього в сестри надивилася стільки, що ніхто мене не переконає, що це правильно себе класти на користь інших.

- Ось побачиш, я навчуся Силою цією керувати, - завзято пообіцяла Ангеліна.

- Ех, дівчисько ти ще! Життя не бачила зовсім. Сестра он моя бідолашна та міцна в молодості була, а як скрутило то на старості її. Бачила? Ворогові не побажаєш долі такої. Вона цілих два тижні в муках пекельних помирала.

Клавдія Степанівна раптом перестала плакати й з глибоким співчуттям подивилася на онуку.

- Нікому не дано вирватися з цього замкненого кола. Що більше чиниш опір, тріпочешся, то більше засмоктує безодня ця. Порятунок тобі було один дано. Треба нам, щоб він не вижив... - знову з ненавистю промовила жінка, покосившись на чоловіче тіло на підлозі.

Ангеліна помотала головою, усім виглядом показала, що вирішила боротися за його життя.

- Тоді нехай Доля нас розсудить, - сказала жінка рішуче. - Я допомагати йому не стану. Піду. Якщо виживе - твоя взяла. А якщо ні, то порадію тільки.

Клавдія Степанівна покрила голову вовняною хусткою і пішла геть, грюкнувши дверима. Ангеліна зі страхом подивилася їй у слід. Вона знала, що чоловік живий залишиться. А ще те, що він принесе їй багато горя і болю. Але чому? Невже він настільки жорстока людина, щоб мучити ту, яка врятувала йому життя?

Минуло ще пів ночі, перш ніж Ангеліна помітила слабкий рух руки й в ту саму мить присіла на підлогу, поруч із хворим. Легенько доторкнулася до його плеча. Він повільно розплющив очі й каламутним похмурим поглядом обвів кімнату. Побачивши схилену над ним незнайому дівчину, він запитав: