Розділ 3

Зима зовсім не хотіла відступати. Міцно вчепилася в ноги березня. Вночі, як і раніше, стояв жорстокий мороз, а сніг товстим шаром лежав на землі й навіть на гілках дерев. Ангеліна попрямувала до свого невеликого старого будиночка з грубкою, складеною, напевно, ще в минулому столітті. У ніздрі приємно лоскотав терпкий аромат хвої. Піднявши погляд до неба, дівчина подивилася на порожні гілки деяких дерев. Увечері сюди, вухаючи й беззвучно ляскаючи крилами, прилітала сова. Вона вмощувалася на гілку й уважно виглядала здобич. Сова - цариця нічного лісу. Ніхто не знає більше, ніж вона. Ніхто не сховається від її пильного ока і гострого слуху.

У цьому темному, сповненому небезпек лісі Ангеліна почувалася як вдома. Але їй просто остогидла самотність. Страшенно хотілося з кимось поговорити. Бажано з людиною. Душу вилити. Помріяти. Поскаржитися.

Вона була б рада будь-якій компанії, адже її оточували тільки дерева та кущі, з яких, стривожившись, раз у раз вискакувала всіляка живність. Іноді вона з ними розмовляла, немов божевільна, уявляючи, що говорить із людьми.

Життя Ангеліни стало нескінченним ув'язненням. Завжди одна, завжди з тугою в серці за життям, яке проходило повз неї. Усвідомлення того, що роки дитинства і юності доводиться витрачати даремно, викликали в неї напади люті й образи.

Справжнє прокляття! Ось що вона думала про свій Дар передбачення. Всіма силами вона намагалася взяти під контроль нескінченний потік різноманітних видінь. Вона хотіла вирватися з цього бурливого полону, але його сила була занадто великою. Часом вона просто зависала на кілька днів, не здатна оговтатися після дивних відчуттів, що раптово охоплювали її. Яких вона і зрозуміти до пуття не могла, а тим більше пояснити комусь їхнє значення. Але найбільше їй хотілося позбутися кошмарних сновидінь, які мучили її майже щоночі.

От би стати нормальною. Мріяла вона. І жити як усі - одним днем. А не метушитися між минулим і майбутнім. Між небом та землею. Тільки для того, щоб щось там побачити й збагнути. Дізнатися те, чому й так судилося здійснитися. Тільки от навіщо їй про це знати?  Якщо людей попереджати їй заборонено. Та й справа це дуже невдячна. Кілька разів їй довелося зіткнутися з людською агресією. Одного разу поїхали вони з бабусею на недільний ринок, і по дурості попередила жінку одну: не ходіть до м'ясного кіоску, там у вас гаманець поцуплять, діти голодними спати ляжуть. Цю жінку обікрали, а вона поліцію до Ангеліни привела, мовляв, це вона злодійка. Або інший випадок, коли іспити в школі складала. Заради жарту, дівчатам на картах поворожила. Про женихів усе розповіла, хто з ким ходить, хто кому і з ким обманює. Так вони її назавжди відьмою прозвали. Тож Ангеліна вважала себе глибоко нещасною, обділеною людським щастям. І якби їй випала така можливість, то вона б не замислюючись відмовилася від своїх здібностей.

У розпеченій до червоного печі тріщали дрова, теплі вогники танцювали на підлозі, сердито шипіло вугілля. На столі лежав житній хліб, гриби, солоні огірки. У хаті пахло сушеними травами: полином, кропивою, материнкою і чередою, а ще ладаном. Кімнатка, що вихолоджувалася, нагрівалася повільно. Навіть сушені мухомори й поганки, що висіли на мотузці, самі повільно поверталися до тепла.

Клавдія Степанівна перебралася зі свого кутка ближче до вогню.

- Завтра в лікарню поїду. Моя зміна. Заодно твої книжки в бібліотеці поміняю. Ти їх дочитала вже?

- Так, ще вчора закінчила читати останню книжку. Хороший роман. Про кохання, - мрійливо промовила Ангеліна. - Бабусю, невже й справді кохання таке буває на світі? Міцне і назавжди? Зустрінеш його і пропала людина. Хіба можна, не замислюючись, життям своїм пожертвувати заради того, кого навіть до пуття не знаєш?

- Буває, звісно, - задумливо промовила жінка і додала: - Але дуже рідко. Особливо зараз. Життя нині таке почалося, що кожна людина сама себе більше любить, ніж про когось іншого думає.

- А як зрозуміти, яке кохання міцне, а яке швидкоплинне? - запитала Ангеліна.

- Ох, - зітхнула Клавдія Степанівна. - Та хто його знає. Я кохання такого не зустріла. В юності очікування кохання здається коханням. Ось усе, що я про кохання зрозуміла.

- Ти хіба дідуся не любила?

- Гарний чоловік, він усім подобається. Часом жінки за чоловіка такого готові на всілякі підлості. Василь якраз таким був. Усім він подобався, усі його хотіли. Шлюб мій виявився - одна морока та образа.

Ангеліна сумно зітхнула.

- Бабусю, - ніжно прошепотіла Ангеліна і, як кішка, м'якою лапкою погладила жінку по плечу. - Школу я закінчила рік тому. Усі іспити на відмінно склала. Може, настав час мені зробити новий крок у своїй долі? Що скажеш?

Клавдія Степанівна задумливо подивилася на внучку.

- Ти в місті вчиться хочеш? Чи вдома?

- Не можу ж я все своє життя говорити тільки з деревами та квітами, - лагідно промовила Ангеліна, посміхнувшись. - Я інших людей бачити хочу, спілкуватися з ними.

- А як же видіння твої та сни? Думаєш, впораєшся з таким потоком?

- Впораюся! А хіба може бути інакше? Я замкну його на замок і не дам життя моє зруйнувати. Хоча, може, так і неправильно казати, - із сумнівом промовила Ангеліна. - Який від мене зиск, якщо люди страждають, а я нічим допомогти не можу.

 Клавдія до онуки відвернулася, обличчя насупилася і заговорила різким голосом: