Розділ 2

Батьків ховали в закритих трунах. Усі підходили до бабусі зі співчуттями. Вона ридала голосно і надривно, видаючи низьке утробне виття.

Ангеліна стояла обхопивши себе руками, немов захищаючись від усього цього божевілля, й тремтіла. В її голові все ще лунав голос матері, яка, побачивши своїх вбивць, витріщивши очі, кричала від страху і жаху. Усе було точно так само, як у її кошмарному сні. Розправившись із батьками вбивці просто пішли, чомусь не зачепивши маленьку дівчинку.

Потрясіння від пережитого настільки глибоко врізалося у свідомість, що вона замкнулася в собі. Годинами сиділа в кутку, не рухаючись, гублячись у якихось своїх думках. А коли до неї зверталися, взагалі не відповідала. 

- Бідний мій син! Мученик, - голосила біля труни Клавдія Степанівна. - Така смерть страшна.

Труни заколотили, опустили в ями, кинули по три жмені землі. А потім стали засипати. Незабаром на місці ям з'явилися два урочисті кургани, щедро усипані штучними квітами, і два дерев'яні хрести. Поступово люди розійшлися. А бабуся продовжувала сидіти біля могили, оплакуючи єдиного сина.

Звідкись узяла та сама стара, яка своїм похмурим виглядом колись так сильно лякала Ангеліну. Спираючись на палицю, зігнута в три погибелі, вона шкандибала до свіжих могил.

Клавдія Степанівна завмерла від подиву і перестала ридати. А потім кинулася на коліна і почала цілувати руки старенькій.

- Чи відповідатимуть за скоєне вбивці сина мого? - запитала Клавдія.

- Душа, що грішить, вона помре; син не понесе провини батька, і батько не понесе провини сина.  Так Пророк сказав. Це правило єдине для всіх.

- Та що ж це коїться? Де ж вона справедливість то? Молодих таких у труни поклали, невже не спіткає кара ці скотинячі гнилі душі!?

- Коли будеш закликати до справедливості, ридаючи й побиваючись, вона обов'язково прийде. Не Господь, не світла сила, а інша сила думки твої почує. А коли отримаєш те, чого так пристрасно вимагає твоя душа, вона і з тебе платню візьме.
Клавдія знову розридалася.
- Ну й нехай! Тільки б нелюдів цих на світі більше не ходило.
- Та годі тобі бідкатися. Адже це гріх! Господь їх дав. Він і забере, коли час прийде. Ти краще про внучку свою подумай. Вони за нею теж прийдуть. Їм гроші сина твого потрібні. Віддай. Усе що скажуть, віддай, - строго наказала стара. - Не те й тебе страшна доля спіткає.
- Як же так? Усі гроші бандитам віддати доведеться, і роботу в лікарню залишити. А жити то за що? - підняла руки до неба Клавдія.
- Буденні справи залиш світові. Буде день - буде їжа. А в Ангеліни шлях інший. Вона у Бога на особливому рахунку перебуває. А щоб розумом їй не збожеволіти від видінь жахливих і снів страшних, сховаєш дівчинку якомога далі від людських очей. У глухій лісовій стороні. На Батьківщині нашій. Там місце нашої Сили.

- Ох, горе яке. Як же мені одній тепер з усім впорається?

- Впораєшся, Клавдія. Впораєшся! У тебе немає іншого вибору.

- Може є спосіб якийсь, щоб дівчинку мою вберегти від долі страшної й несправедливої? - гаряче промовила Клавдія.

Баба мовчала.

- Я тебе ніколи ні про що не просила, і Долю, як є прийняла - сина втратила, - хоч і заливаючись сльозами, але впевнено говорила Клавдія. - Скажи, як дитині цій бідній, сиротинці, життя нормальне, людське прожити, таке, щоб не турбували її жахіття, не смикали чужим болем чисту дитячу думку?

- Любов - це божий інструмент, і він ним вершить воістину великі справи. Але часом трапляється так, що скуштувавши любов земну егоїстичну й плотську, людина вирішує від призначення свого зректися. Ангеліна повинна знати, що собі вона не належить. Нехай не мучить ні себе, ні інших. Я це на собі випробувала. Не можна на двох стільцях одним місцем всидіти.

Баба блиснула гострим поглядом на Клавдію, так що б та зайвих запитань їй не ставила, а тільки слухала уважно і додала:

- За все плата стягується, пам'ятай. А за цю підказку, я життям своїм розрахуюся. Але така моя воля. Тому що нам вибір даний на все і завжди. Ніхто не винен у тому. Така любов до ближнього і необхідна жертва, що виходить із цієї обставини. Справжня любов рятує тільки раз. Бо життям платити доводиться.

Клавдія Степанівна плакати перестала й обійняла стареньку гаряче й трепетно. Сказала їй слова подяки. Вони ніби справді прощалися назавжди. А потім стара промовила:

- Доти, доки кров не проллється на білий сніг, а мандрівник не засне холодним сном, доведеться внучці твоїй страждати. Коли він помре, не зачеплять Вищі сили більше розум дівчинки твоєї. Бо їй належить чоловікові цьому рабинею бути, служити як Пану. Без нього, вона їм не потрібна буде.