Розділ 5

– Заспокойся. Все добре. Дихай, дихай,– міцні обійми Назара, що перехопив мене і не дав впасти, заспокоювали. Вдих-видих, вдих-видих.

Наче заспокоююсь і обережно відсторонююся від рятівника. Погляд блукає по залу, але в ньому панує майже суцільна темрява, яку порушують кілька ліхтариків та одна дрібнесенька гірлянда. Більше людей у залі немає, лише ми двоє. Таку ситуацію можна було б назвати романтичною, якби не одне малесеньке але… Сторожко дивлюся за спину Назара, навіть підсвічую ліхтариком, але ніяких левів там і близько немає.

– І хто ж знав, що хтось притягне сюди 5D екран? Я ж десь з сотню разів розпитала, що тут буде, а вони… От завжди так. А ще кажуть, що бажання клієнта – це закон,– тараторила Ніка, що разом із Дмитром несла наші куртки і взуття.

5D екран? То от що воно було… І це виходить я злякалася звичайного відео? Оце то так. Сама від себе такого не очікувала.

– Соню, ну як ти?- підбігла подруга до мене.– Ти так міцно вчепилася в Назара, що…

– Я вчепилася?

– Ну а хто ж? Ти спершу на шаленій швидкості летіла на левів, потім різко спинилася й виставила Назара немов щитом перед собою і так годину простояла.

– Серйозно? Я це все пам'ятаю зовсім не так. Назаре пробач мені, будь ласка,– поглянула я на рятівника благальним поглядом, а той… Посміхався та й так щиро, що здавалося, наче посмішка може засліплювати.

– Нема чому винуватити себе,– нарешті заговорив він, бо окрім того, що засліплювала, посмішка ще й заворожувала настільки, що могла б милуватися нею вічно.– У нас з Дімою є для вас невеличкий сюрприз. Якщо чесно, ми туди одразу й збиралися, але Ніка вмовила зазирнути ще й сюди. І давайте поспішати, бо вже скоро північ.

Ми швиденько вискочили на свіже морозне повітря й пішли прямісінько до…снігоходів. Ці красені аж виблискували під світлом вуличних ліхтарів і манили до себе, запрошуючи покататися. Ох і пригодка ж нас чекає…

Сильний вітер натхненно розвівав моє довге світле волосся, але холодно зовсім не було. Захоплення зашкалювало, адже про таке я навіть не мріяла, а якщо сказати чесно, то й від себе самої не очікувала, що помчу в гори на снігоході, поруч з людиною, яку заледве знаю. Проте часом все змінюється настільки, що навіть не уявляєш, коли настане така небажана зупинка. А вона й не забарилася та на щастя, мова лише про снігохід.

Ми зупинилися на пагорбі біля чималенького гірського будиночка, що самотньо стояв посеред кучугур снігу. Навколо була майже суцільна темрява й лише дрібні смужки світла пробивалися з зашторених вікон.

Назар допоміг мені злізти зі снігохода і повів до будиночка, вслід за Нікою та Дмитром, що вже давно сховалися за масивними дерев’яними дверима. Звідти почулися голоси ще кількох незнайомих людей, а тоді сміх і я запитально поглянула на Назара, проте той знову лише посміхався.

– Синку,– кинулася до мого супутника жіночка років п’ятдесяти, що на ходу похапцем витирала руки об рушник.– А ми вас уже зачекалися.

– Пробач, трішки затрималися,– Назар обійняв свою маму, відступаючи вбік, щоб та побачила мене.

– А хто ця чарівна красуня?– посміхнулася вона мені так тепло-тепло, що одразу стало зрозуміло, в кого вдався Назар і звідки в нього ця неземна посмішка.

– Софія,– було вже простягнула руку для привітання, але мама Назара обійняла мене, даруючи те, чого я ніколи не відчувала з самісінького малечку – відчуття наче в мене нарешті є справжня родина.– Ну чому завмерли на порозі? Ходімо за мною.