Розділ 3

Наступні години поїздки минули без пригод, якщо так звісно не можна назвати мою боротьбу зі зламаним та відкритим вікном у коридорі, де я хотіла трішки постояти, щоб привести думки до ладу.

Коли ж таки повернулася в купе, то всі дружно сиділи за столиком, наминаючи різноманітні закуски. Я й собі тихенько приєдналася до них. Хоча… кого я дурю? Щось мене в цьому поїзді геть сильно заносило, бо я ще двічі мало не впала, поки таки нарешті не примостилася біля Ніки.

Виявилося, що наші супутники тут опинилися не менш випадковим чином, ніж ми самі. Хіба лише ті й так проживають та працюють у Яремче, а розбірки між клієнтами їхньої фірми змусили поїхати наших супутників у інший кінець країни прямо напередодні Нового Року. І до Харкова квитки їм то ще вдалося забронювати, а от звідти була біда. Щаслива випадковість і скасування бронювання в останню мить дали їм можливість таки повернутися у рідні краї на свята.

До речі, мій світловолосий рятівник – це Назар, а його супутник, на якого всю дорогу задивлялася Ніка – Дмитро. Обоє з задоволенням розповідали про власне життя, постійно задаючи якісь питання у відповідь. Та як я й не сумнівалася – Ніка, за той час, що мене не було у купе, добряче так встигла з ними роззнайомитися, тож на деякі мої питання до наших супутників, відповідала сама.

За такими приємними розмовами швидко минав час і ось вже вдалині завиднілися засніжені гори. Ми вчотирьох поприлипали до вікна і милувалися красою засніжених дерев та кущів, трав, всипаних щільним білосніжним покривалом та й самих гір, окутаних легким сизим туманом.

– Як же це красиво,– не стрималася Ніка, що вперше ось приїхала до Карпат.

Ми ж троє в унісон погодилися з нею. Краса була справді неймовірною.

Поїзд спинився і хвилі пасажирів почали викочуватися з вагонів. Серед них була і ми. Назар із Дмитром тягли наші переповнені валізи, не приймаючи жодних заперечень, тож нам з Нікою залишалося лише йти поруч, наче королеви, що ми успішно й робили.

Нові знайомі провели нас аж до самісінького готелю і лише переконавшись, що з нашим поселенням все добре, попрощалися. Номерами ми обмінялися ще в поїзді, тож щось мені підказувало, що ми ще зустрінемося.

Ніка ж до кінця вечора буквально перейшла на писк, настільки їй подобалися путівки та все з ними пов’язане. Лише час від часу на її обличчі проскакував сум, що змінювався усмішкою, як тільки на телефон приходило нове повідомлення. Явно переписувалася з кимось із нових знайомих.

– Слухай, Соню, я розумію, що ти втомилася, але сьогодні тридцять перше грудня,– раптом заговорила Ніка, коли на годиннику була вже дев'ята.– Час веселитися, радіти життю, а не сидіти в номері, наминаючи страви місцевої кухні. Не хочеш піти на один з тих заходів для згуртування команди? Знаю, що буде нудно, але…

– Там будеш ти і мені цього вистачить з лишком,- посміхаючись, продовжила я, цим самим одразу погоджуючись з подругою, що вже точно щось замислила. От точно затягне мене туди, куди сама б нізащо не додумалася посунутись.