Розділ 2

Минуло вже кілька годин, як ми з Нікою ввалилися до потрібного вагону поїзда «Харків-Яремче», а я досі не могла повірити, що одна моя невеличка мрія здійснюється просто зараз.

Однотипний стукіт, змішаний з тихими розмовами пасажирів, заколисували і було тяжко втриматися, щоб не заснути, особливо після нічної зміни. Проте лише мені, адже подруга вже давно тихенько сопіла на нижній полиці. Мені ж не давало заснути передчуття тієї краси, яку побачу вже зовсім скоро. І хоч знала, що вже незабаром зможу насолодитися нею не через запотіле та подекуди замерзле скло, все одно не могла відірвати власного погляду від вікна.

Хоча це таки було потрібно зробити, адже живіт бурчав страшенно, а вся їжа знаходилася внизу на столику. Та ще й у туалет варто було зайти, бо поїзд от-от мав зупинитися на одній зі станцій.

Я сіла, пам’ятаючи про злощасну верхню полицю, через яку раніше добрячих тридцять хвилин потирала голову і обережно спустила ноги. Не хотілося випадково з усього розмаху зацідити нашим супутникам по голові. А раптом це якісь моделі чи актори, що їдуть на зйомки і я їм все зіпсую?

Чесно кажучи, роздивитися незнайомців нам з Нікою так і не вдалося, як би ми не намагалися це зробити. Коли ми сіли на поїзд у Києві, ті вже спали, повернувшись у бік стіни. Коротче, не важливо. Головне на даний момент – це спуститися.

Поволі, але я все ж почала цю складну місію. Драбинки тут не було, тож довелося використати стародавній спосіб – спуститися на стіл, звідти на одну з нижніх полиць, а тоді вже на підлогу. Єдиною проблемою було те, що стіл Ніка встигла повністю заставити їжею, приготованою нами сьогодні нашвидкуруч. І ой як не хотілося вступити ногою у нових м’якесеньких носочках з оленями, прямісінько в судочок з супом, який чомусь виявився відкритим.

Тож довелося змінювати план дій. Спершись руками на верхні полиці, почала плавно спускатися. Аж не вірилося у власні сили, адже все проходило як по маслу. Ось обидві ноги вже на нижній полиці Ніки. Здавалося, два кроки і можна видихнути з полегшенням, як тут поїзд різко почав гальмувати і як би цупко я не трималася за полицю, все ж цього було не достатньо.

Панікувати почала майже одразу, коли відчула, що падаю. Ноги мимоволі самі зіскочили на підлогу купе, проте цього було не достатньо, щоб втриматися. А тоді… я почула дивний глухий удар, неначе змішаний з ляскотом і за кілька секунд мене втримали на місці, не даючи впасти.

Я полегшено видихнула, поволі обертаючись до рятівника. Хотілося хоча б подякувати, бо так могла дійсно серйозно травмуватися.

– Це, мабуть, ваш,– промовив світловолосий чоловік приємної зовнішності. Він був одягнений у костюм, який явно не був зручним для довгої поїздки, а з під пальта за його спиною проглядався шарф вболівальника за одну з футбольних команд, що грала на днях. Хм… цікаве поєднання.

Проте коли я таки зосередилася на самому співрозмовнику, то застигла, дивлячись на власний телефон та не розуміючи, як він опинився в нього. Одразу з’явилося кілька десятків варіантів, які відсіювали одне одного, а тоді я поглянула на величезний синець на обличчі чоловіка і…

– Ой, пробачте. Це все моя винна. Вам боляче? Можливо, щось принести?– метушилася, не знаючи бігти до провідника за аптечкою чи чим там і не наважаюючись почати переривати всю сумку в пошуках аптечки, яку стовідсотково звідти виклала Ніка, щоб звільнити місце для ще однієї сукні.

Чоловік спершу навіть не зрозумів про що йде мова, а потім лише посміхнувся. Так тепло, що можна було кригу розтопити і це я вже не кажу про власне сердечко, що забилося ще швидше, ніж тоді, коли я могла головою протаранити двері купе.

– Не переймайтеся. У нас таке часто буває. Навіть не повірите, до чого часом можуть доходити переговори,– ця посмішка все не сходить з його обличчя, манячи, причаровуючи й водночас дивуючи своєю щирістю та мимоволі змушуючи вірити кожнісінькому слову.– А ваш телефон просто впав мені в долоню.

Я полегшено видихнула та нарешті забрала свій телефон. Здавалося б, нічого такого, але його погляд, яким наш випадковий супутник стежив за мною… Ну а я що? Не залишатися ж мені в боргу? Взяла й знову просканувала поглядом незнайомця, застигнувши на його бездонних блакитних очах у яких чомусь побачила… рідне місто, всипане снігом, знайомі вулички та здавалося б давно забуті обличчя випадкових перехожих. Що за…?

– Оце так!– вигукнула Ніка, миттю приводячи до тями. Вона вже сиділа на своїй поличці, милуючись картиною, що розкинулася перед нею.

– Дякую,– тихенько промовила я і вискочила з купе, намагаючись вгамувати серце, що вперше за все життя калатало з такою силою.