РОЗДІЛ 5 Єднання музикою

Вони сиділи мовчки. Кава вже майже охолола, але ніхто з них не поспішав її допивати. 

Зорислава ковзнула поглядом по вікну, ніби шукала там щось своє. 

— Ви слухаєте музику? — раптом запитав Святополк. 

Вона ледь помітно здригнулася, ніби це запитання зачепило щось глибше, ніж здавалося. 

— Іноді… коли хочу не чути себе, — тихо відповіла вона.

Чоловік уважно поглянув на неї і тихо промовив:

-- Я сам створюю музику. 

Зорислава повільно підняла на нього погляд. 

— Справді? — тихо перепитала вона, ніби не одразу повірила. 

У її голосі промайнуло щось нове — не страх, не холод, а ледь помітна зацікавленість. 

Святополк кивнув. 

— Це єдине, що дозволяє мені не мовчати, — додав він після короткої паузи. І вперше в його голосі прозвучало щось важче, ніж спокій. 

Зорислава здивовано підняла на нього погляд. 

--Ви… завжди так говорите про музику? — обережно запитала вона. Ніби боялася почути відповідь. 

Святополк трохи помовчав і мовив:

-- Звісно. Це єдине, що дозволяє мені не мовчати.

За вікном продовжував падати дощ , і ця тиша між ними раптом стала ще відчутнішою. У ній починало зароджуватися щось нове — тихе, майже ледь відчутне. 

Вона ледь стиснула пальці на чашці. Він трохи нахилив голову, уважніше дивлячись на неї. 

Жінка відвела погляд до вікна. 

-- Ви давно займаєтесь цим? — запитала, намагаючись повернути собі спокій у голосі. 

-- Майже все життя, - озвався Святополк. — Інакше я б, мабуть, не витримав. 

— І що вас тримає зараз? — тихо запитала вона. 

Святополк не відповів одразу. Його погляд на мить затримався на ній — довше, ніж дозволяла звичайна ввічливість. 

Жінка не знала, як це назвати. Але вперше не хотіла це втратити. 

Вона тихо вдихнула, ніби запам’ятовуючи цей момент. І боялася, що він зникне так само раптово, як з’явився.