Розділ перший

Чи розмірковували ви колись про те, що таке ідеальність? Чи це лише абстрактний конструкт нашого світу, чи філософська універсалія, чи усього лиш переконання кожної людини? І найбільше лякає, що ми ніколи не бачили нічого ідеального, не відчували фізичні якості, а філософи протягом тисячоліть так і не дійшли консенсусу у тому, чи існує ця категорія взагалі. Можливо, ідеальність – це неминучий і божевільний хаос, якого так намагається уникнути людство. Або ж навпаки – це категорія сакрального і божественного, що досягнути неможливо. І все ж, що це? Яка вона, блаженна чи ненависна ідеальність?

Літак шумно приземлився на посадкову смугу, і люди швидко почали виходити назовні, немов краплі дощу, що одна за одною стікали по вікну. Хоча погода того дня виявилась напрочуд чудовою. Гаряче сонце приємно щипало шкіру, ніби язики вогню, що ковзали тілом згори-донизу. Легкі білосніжні хмарки нагадували солодку вату, яку так і кортіло відщепнути зубами.

Просторе приміщення аеропорту дійсно вражало масштабами. Сотні людей метушилися, бігли, намагалися перекрикнути диспетчерів, що монотонно оголошували рейси. Ця суєта-суєт негативно відгукувалася в серці молодої блондинки, яка виструнчилася в черзі для перевірки документів. Дівчина з обережністю й недовірою стиснула рожеві губи й зіщулила очі, намагаючись приховати їхню виразну зелень. Її постава і рухи здавалися аристократичними та витонченими, ніби посуд королівської родини. До речі, побачити його вона і справді мріяла.

– Леді Софія Спенсер, – пробурмотіла працівниця аеропорту і підвела на дівчину короткий погляд, коли та вручила їй паспорт. Блондинка ж у відповідь ледь помітно кивнула та ввічливо усміхнулась. – Дякую, до зустрічі! Наступний, будь ласка.

Усе, що залишилося Софі, – забрати багаж, відправитися до готелю та почати розмірковувати над проєктом, що буде її хлібом і вином наступні півтора місяці. І було б непогано не забути про догляд за собою на останньому тижні перед захистом на конференції.

Дівчина підійшла до лінії видачі багажу і краєм ока помітила, що занадто багато людей очікували свої речі. Стала поряд з останніми та з елегантним нетерпінням стала виглядати свої речі. Валіза, дві, три… На мить здалося, що речей більше, ніж пасажирів у літаку. Але вона дочекалася своєї черги, і в руках тримала свій багаж. На диво, важкий багаж. Софі здивовано глянула на валізу, але єдина дивна річ у ній була – її вага. Готова заприсягтися, вона клала туди трохи менше речей. Як мінімум, мікрохвильовку точно ні.

Софія окинула оком приміщення у пошуках виходу. Зробила декілька кроків, але її зупинив чоловічий голос зі смішним іспанським акцентом.

– А мене Ви понести не хочете? – з коротким сміхом промовив незнайомець, і вона обернулась.

Цей чоловік точно не був їй знайомий. Але у його голосі бриніло занадто багато зухвалості, яку не бажано використовувати при спілкуванні з невідомими людьми. Софі недовірливо вигнула брову і зміряла чоловіка поглядом. Що притягувало зір – так це зім'ята футболка на міцному тілі, татуювання змії чи дракона на правій руці, і вогонь в очах. Темні кришталики палали життям, емоціями та легкістю. Дівчина з нерозумінням потиснула плечима та хотіла повернутися до виходу, але незнайомець знову почав говорити.

– Якщо Ви вже мою валізу забрали, то, може, і мене теж зможете донести? Хоча б до виходу? – жартівливо уточнив він та поглядом вказав на ідентичну валізу у своїй руці.

– Якщо це жарт, то він не має жодного сенсу, – сухо відповіла Софія та присіла, щоб дістати із внутрішньої кишені крихітний записник з інформацією.

– Не ускладнюйте собі життя, там є етикетка з іменем, – чоловік підійшов трохи ближче та підсунув її валізу. – Наступного разу раджу повісити таку ж, щоб не виникало неприємних ситуацій.

Софі помітила, що чоловік не збрехав, і з іншого боку дійсно був прикріплений бейджик з інформацією. Вона лиш сухо, проте з нотою незадоволення видихнула й узяла свій багаж. Тепер точно це були її речі, і вони не обтяжували її душу і життя в цілому.

– Дякую, що вчасно попередили. Мій фактор втомленості дається взнаки, – ввічлива усмішка зробила її обличчя м'якшим. – Дослухаюся до Вашої поради наступного разу. Гарного дня!

Чоловік привітно усміхнувся та поглядом провів її до виходу. Доки елегантний силует не злився з натовпом та не розчинився у його життєвому потоці. Однак і той не ідеальний, бо не вічний.

Італійські вулички пролітали одна за одною за кулісами маленького вікна таксі. Софі на декілька хвилин ніби повернулася в дитинство, коли з батьками теж бувала тут: як швидко бігла переповненими вуличками, намагалася артистично повторити незрозумілу розмову (чи то сварку) двох італійок, а ще говорила, що Італія – це ідеальна країна, де вона б хотіла жити, коли виросте.

І вона виросла. Але щодо ідеальності обраної для стажування країни вона ще розмірковувала. Софі враховувала дуже багато моментів, про які ще треба дізнатися та повністю осягнути раціональним чуттям. Атмосфера, задоволеність потреб, але не тільки матеріальних, а ще й духовних; люди, які з'являться у неї в житті; досвід стажування та ще багато інших. Дівчина прагнула до ідеальності, тому не втрачала можливості задовільнити кожен пункт. Це було догмою її життя.

Але Рим притягував погляд до деталей. Помпезність та кількість людей у ньому вражала ще більше. Софі не особливо любила великі скупчення людей, а тепер вони викликали здивування у суміш із дискомфортом. Архітектура зберігала сліди поколінь, проте не втрачала актуальності, ніби йшла в ногу з модою. Її готель розташовувся подалі від центру і ближче до початку спальних районів. Так було зручніше. І дешевше, бо університетська програма не включила проживання до списку.

Номер їй трапився зручний та мінімалістичний – ліжко, шафа, приліжкові тумбочки, телевізор – що ще треба для щастя майбутньої юристки з прав людини? Не вистачало лише трохи прикрасити кімнату, щоб жити у ньому всього трохи більше місяця було приємно. Але займатися цим Софі планувала згодом – за дві години її вже чекали в університеті на співбесіду.