Пролог

Fiat lux (Спочатку з'явилося світло).

Простора кімната наповнилася приглушеними променями світла від товстих воскових свічок. Десятки людей у чорному вбранні, схожому на ченців, створили уявне коло, голосно нашіптуючи незрозумілі слова. Вони були чорною плямою, що дрейфувала з одного міста в інше. Здавалося, вони так і переміщувалися колом, незмінно тримаючи бляклу беземоційну гримасу.

У центрі стояв чоловік. Його постать надто помітно вирізнялася з-поміж інших. Довга чорна ряса торкалася підлоги, а золоті ланцюги обплітали міцні руки і шию, мов виноградна лоза, підкреслюючи Його статус. Він дивився на людей навіжено спокійним поглядом, відчуваючи металевий смак крові на кінчику язика. Він знав, що буде далі. Чекав на завершення цієї театральної постановки та усміхався кутиком губ.

- Скоро ви отримаєте вічне життя. Ви – вірні служителі Бога, тому Він буде благосхильним до тих, хто підкоряється Йому, - низький голос звучав спокійно, приглушено. Він привернув увагу людей, що оточили чоловіка, і вселяв впевненість.

Чорна пляма вмить стала навколішки, низько схиливши голови. У тьмяному світлі їхні обличчя були такими ж непримітними, як і вони самі. А погляд залишався скляним та мертвим. У них більше не було душі. Їхні негарні, порожні, як дно темного колодязя, очі віддзеркалювали її. Про залишки життя говорили лише м'язи тіла, що інколи судомно здригалися від різкого болю, ударів чи бодай якихось Його рухів.

Чоловік байдуже гмикнув та повільно підійшов до однієї із зігнутих постатей. Декілька секунд пильно приглядався до неї, її тіні, міцного тіла, що могло розчавити Його, якби були сили. Перевів погляд на дужі руки і пальці, що торкалися сирої підлоги.

- Рафаеле, підведи на мене свій погляд, - сухо мовив Він та коротко усміхнувся, коли помітив підкорений погляд темних, мов міцне еспресо, очей.

Чоловік дивився на нього знизу-вверх, хоча зростом він точно перевищував Його. Колись смуглява шкіра тепер нагадувала бляклий вогник у старій лампі: йому точно не вистачало світла. Від безсилля та страху він не міг протистояти Йому, але цього разу тон звучав підозріло спокійно та впевнено. Підкорений лиш напружено видихнув та ледь помітно кивнув, а Він торкнувся кінчиками крижаних пальців його підборіддя та знову посміхнувся.

- Рафаеле, твоя доля – стати наступним, - Він сказав це аж надто впевнено, але в тілі чоловіка все перевернулося і стиснулося, ніби від тугого канату.

Дихання зупинилося, а серце пропустило удар. На мить він відчув біль, що просочував кожну клітину його тіла, мов зміїна отрута швидкої дії. Руки ослабли, а кінчики пальців заніміли і поколювали від жаху. В очах запалав вогонь життя, але лише на секунду, і згас. Згас так само швидко, як і його мрії про щасливе життя, та і взагалі про життя. Губи скривилися, а від кожного подиху легені пропалювало, ніби вогнем. Вони пекли, і він вже уявляв, що буде відчувати за таку велику честь стати наступним служителем Бога.

Та тільки Бога тут не було. Він не був конфесійним, а слугував лише втіленням людської жорстокості та кровожерливості. І саме зараз Бог намагався відхопити новий шматок чужого життя. Безцеремонно, з холодною усмішкою на обличчі. Безіменний, беземоційний. Суцільне втілення жадоби і зла, що нарікало інших людей, які не корилися Йому, дітьми Зла. Але Зло, у порівнянні з Ним, було справжнім блаженством. Як парадоксально, чи не так?

Підкорений чоловік продовжував судомно дихати та дивитися на Нього, в очах промайнула крапля надії. Крапля в морі. У відкритому та бездонному морі, що не знає пощади. І він відчув, як життя повертається до нього, а інстинкт виживання починає бити тривогу. Але він вже давно знав свою долю наперед. Корився. І біг вперед.