Розділ 4 "Лоран"

— Не чіпати її.

Лоран вимовив це тихо, але вовк одразу зупинився. Він ще кілька секунд стояв біля відчинених дверей, дивлячись у темряву квартири, де залишилася перелякана дівчина, а потім повільно відступив. Лоран не зводив із нього очей.

— Назад. І щоб ніхто більше не наближався до цього будинку без мого дозволу.

Вовк розвернувся й зник у темряві. Лоран залишився сам. Він дивився на освітлене вікно, за яким тепер жила людина, котра навіть не здогадувалася, чому досі жива. Можливо, саме це й було найцікавішим. Вона не мала померти цієї ночі. Не тому, що він передумав. Не тому, що вирішив пробачити. Просто ще не настав її час.

Лоран знав, як працює час. За століття він навчився чекати краще, ніж будь-хто інший. Він більше не поспішав. Колись помста жила в ньому як біль, що вимагав негайної відповіді, але з роками біль змінився. Став холодним, терплячим і майже спокійним. Він уже не прокидався з бажанням знайти когось просто сьогодні. Йому було достатньо знати, що ця людина існує, що її кров продовжується, що одного дня вона опиниться там, де потрібно. А якщо не вона — її дитина. Якщо не дитина — наступне покоління. Саме так Лоран навчився жити заради помсти.

Він пам'ятав час, коли все було інакше. Тоді він ще не збирав чужі імена, не стежив за родоводами й не запам'ятовував обличчя людей, які навіть не знали про його існування. У нього було життя, яке здавалося нескінченним, і людина, поруч із якою йому не потрібно було думати про те, скільки ще триватиме його власне. Він був іншим — легшим, живішим, здатним сміятися без причини й вірити, що завтра неодмінно буде. Він не знав, наскільки крихким може виявитися звичайне щастя. Не знав, що одного дня залишиться тільки пам'ять, а разом із нею — ненависть, яка виявиться сильнішою за будь-яке бажання жити далі.

Спочатку він просто шукав відповіді. Довго збирав уривки інформації, повертався до старих місць, говорив із тими, хто ще щось пам'ятав, і поступово знаходив нитки, що вели в минуле. Одні імена зникали, інші з'являлися на їхньому місці. Люди помирали, будинки змінювали власників, цілі міста ставали іншими, але деякі прізвища залишалися. Вони переходили від батьків до дітей, від дітей до онуків, і Лоран почав стежити вже не за окремими людьми, а за кров'ю. Він зрозумів, що йому зовсім не потрібно поспішати. Йому потрібен був лише час.

Згодом у нього з'явилися ті, хто допомагав шукати. Зграя знаходила потрібних людей, стежила за ними, дізнавалася, де вони живуть, з ким спілкуються, ким були їхні батьки. Але вбивати Лоран нікому не дозволяв. Ті, кого знаходили, мали потрапити до нього живими. Він хотів сам дивитися їм в очі. Хотів бачити момент, коли страх нарешті з'являвся в них, коли вони розуміли, що їхнє минуле все-таки знайшло їх. Іноді вони благали. Іноді заперечували будь-яку причетність. Дехто взагалі не розумів, чому мусить відповідати за те, чого не робив. Лоран слухав, але ніколи не дозволяв їхнім словам змінити рішення. Він знав лише одне: кожне покоління має пам'ятати, що минуле нікуди не зникає.

Він ніколи не забирав усіх.

У цьому й полягала його помста.

Він залишав дітей. Залишав тих, хто одного дня мав вирости, закохатися, створити власну сім'ю й подарувати йому нову причину чекати. Він не дозволяв кровній лінії обірватися, бо смерть усіх одразу стала б занадто простим кінцем. Лоран хотів, щоб вони жили. Хотів, щоб у них були родини, будинки, діти, плани на майбутнє. Хотів, щоб вони встигли повірити у власне щастя, перш ніж одного дня хтось із них зникне. І коли це траплялося, він знову повертався до того самого роду. Знову знаходив наступне ім'я. Знову чекав.

Спочатку він відчував після цього лише порожнечу. Потім — полегшення. А згодом помітив у собі щось значно страшніше: йому подобалося. Подобалося бачити страх. Подобалося усвідомлювати, що людина перед ним більше не може втекти від того, що він називав справедливістю. Подобалося відчувати, що хоча б на кілька хвилин саме він тримає в руках чужу долю. Лоран перестав брехати самому собі. Це давно вже не було лише справедливістю. Це була помста, від якої він навчився отримувати задоволення.

Минали роки. Потім десятиліття. Потім століття. А він продовжував. Іноді між двома жертвами проходило кілька років, іноді — ціле покоління. Він не поспішав. У нього було те, чого не мали вони, — час. Він міг чекати стільки, скільки буде потрібно. Міг спостерігати, як дитина виростає, як створює власну сім'ю, як у неї з'являються діти. А потім одного дня знову починати полювання.

Тому Лілі не була тією, кого він шукав усе своє життя.

Вона була лише однією з них.

Одним із прізвищ у довгому списку. Однією кровною лінією, яка все ще продовжувалася. Лоран знав про її сім'ю більше, ніж вона могла уявити. Знав, звідки вона походить, знав, ким були люди до неї, і знав, що її історія ще не закінчилася. Саме тому цієї ночі він не дозволив вовку її вбити.

Її черга ще не прийшла.

Лоран дивився на темне вікно й розумів, що вперше за багато років ця думка не принесла йому задоволення. Він мав би спокійно чекати, як робив це завжди. Мав би дивитися на неї лише як на ще одну ланку в довгому ланцюзі. Мав би пам'ятати, що для нього вона нічим не відрізняється від усіх інших.

Але чомусь цього разу було інакше.

І він поки що не хотів знати чому.

Лоран сидів у своєму кабінеті, де єдиним джерелом світла був слабкий відблиск вуличного ліхтаря за вікном. На масивному дубовому столі перед ним лежала стара папка із жовтими від часу аркушами, фотографіями й родовими древами.

Він відкрив її на останній сторінці.

Лідія.

Дві короткі складки. Просте ім'я, яке століття тому належало чоловікові, чиї руки були по лікті в крові його зграї й його коханої. А тепер це ім'я носила дівчина, яка щоранку купує велику каву без цукру, носить чашку з тріщиною й намагається врятувати чужі погано написані тексти від стилістичних помилок.