Розділ 3 "Той, кого бояться"

Наступного ранку я прокинулася ще до будильника.

Кілька секунд просто лежала із заплющеними очима, прислухаючись до тиші. За вікном шуміло місто, десь унизу проїхала машина, а сусіди зверху знову щось пересували, ніби вирішили зробити ремонт саме о сьомій ранку. Усе було звично. Настільки звично, що я майже повірила: вчорашній день мені наснився. Я розплющила очі й одразу згадала повідомлення.

«Не дивись у сни вдруге».

Я простягнула руку до телефону, але зупинилася. Кілька секунд дивилася на нього, наче він міг сам пояснити, хто написав ці слова. Потім усе ж таки взяла.

Повідомлень більше не було. Номер залишався невідомим. Я перевірила його через пошук, переглянула список контактів, навіть відкрила налаштування, хоча чудово знала, що це нічого не дасть. Нічого. Я видалила повідомлення. Потім пошкодувала. Відновила його з кошика. Після цього зрозуміла, що поводжуся безглуздо, і знову видалила.

— Прекрасно, Лілі, — пробурмотіла я сама до себе. — Ти точно в порядку.

Я підвелася з ліжка й пішла на кухню.

Квартира зустріла мене звичною прохолодою. Я відчинила штори, впустила ранкове світло й поставила чайник. На холодильнику висів список продуктів, який я складала ще три дні тому, але так і не зібралася піти в магазин.

Молоко. Кава. Хліб. Яблука.

І щось солодке, бо життя без солодкого я вважала особистою образою. Я взяла чашку й усміхнулася, коли побачила на ній маленьку тріщину. Емелі постійно говорила, що її давно треба викинути. Я постійно відповідала, що вона ще чудово тримається. Мабуть, мені подобалися речі з тріщинами. Можливо, тому, що я знала: якщо поводитися з ними обережно, вони все одно можуть залишатися частиною твого життя. Я зробила каву, сіла біля вікна й відкрила ноутбук. До роботи залишалася година. Я переглядала документи, коли телефон знову завібрував. Серце неприємно стиснулося. Я різко повернула голову. Цього разу повідомлення було від Емелі.

«Ти вже прокинулась?»

Я видихнула.

«На жаль.»

Вона відповіла майже одразу.

«Тоді збирайся. Я заїду по тебе.»

Я насупилася.

«Я можу сама.»

«Я знаю.»

Через кілька секунд прийшло ще одне.

«Але сьогодні я не хочу, щоб ти була сама.»

Я довго дивилася на екран. Потім усміхнулася.

Емелі була саме такою. Вона могла дратувати, контролювати, читати мені лекції про сон, їжу й здоровий спосіб життя, але коли мені справді було погано, завжди опинялася поруч.

«Добре.»

Я відклала телефон. Цього разу мені стало трохи легше. Можливо, мені справді просто потрібно було повернутися до нормального життя. До роботи. До кави. До дедлайнів. До людей, які не знали про мої сни. До звичайного дня. Я ще не знала, що іноді саме звичайні дні виявляються найнебезпечнішими.

До видавництва ми приїхали без пригод. І це мене навіть порадувало. Будівля, в якій ми працювали, була старою, але затишною. На першому поверсі знаходилася маленька кав'ярня, де бариста вже знала, що мені потрібна велика кава без цукру. На другому — наше видавництво. Щоранку тут пахло папером, кавою і чиїмись нервами через черговий дедлайн. Я любила це місце. Тут усе мало сенс.

Якщо в тексті була помилка — її можна було виправити. Якщо речення звучало погано — його можна було переписати. Якщо історія розсипалася — іноді достатньо було знайти правильне слово, щоб зібрати її назад.

З людьми все було складніше.

— Ти сьогодні якась бліда, — сказала моя колега, коли я зайшла до кабінету.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— А я вже майже повірила.

Вона засміялася й повернулася до монітора. Я сіла за свій стіл, увімкнула комп'ютер і відкрила файл, над яким працювала ще вчора. Перші двадцять хвилин я майже забула про все. А потім побачила слово. «Смерть». Я завмерла. Це була звичайна сцена в романі. Персонаж помирав, автор описував його останні хвилини, а я мала перевірити, чи не було там стилістичних помилок. Нічого особливого. Але перед очима раптом спалахнув сон. Дощ. Темна дорога. Кроки. Жінка, яка намагається втекти. І відчуття чужого погляду. Я різко закрила документ.

— Лілі?

Я підняла голову.

Моя начальниця стояла біля столу.

— Так?

— Ти нормально себе почуваєш?

— Так. Просто не виспалася.

Вона кивнула.

— Тоді сьогодні без героїзму. Якщо треба — підеш раніше.

— Добре.

Вона пішла. Я подивилася на екран. Пальці лежали на клавіатурі, але я більше не могла змусити себе працювати. Я відкрила новини. Спочатку нічого не знайшла. Потім ввела назву району. Кілька статей. Три напади. Три загиблі. Я відкрила першу. Чоловік. Друга жінка. Третя — та, про яку я прочитала вночі. Я відкинулася на спинку крісла. Три різні людини. Три різні дати. Але в усіх статтях була одна дивна деталь. Поліція не знайшла підозрюваного. Я вже хотіла закрити сторінку, коли помітила внизу короткий коментар під новиною.

«Ви шукаєте не там».

Я прочитала його двічі. Коментар був залишений анонімним користувачем. Дата — три дні тому.  Я натиснула на профіль. Сторінка не існувала. Мене охопило дивне відчуття. Не страх. Щось інше. Наче я дивилася на шматочок пазла, який ще не розуміла, куди поставити.

— Лілі?

Я здригнулася.

Емелі стояла біля мого столу.

— Ти що тут робиш?

— Працюю.

Вона подивилася на екран.

— Над чим?

Я вагалася, а потім повернула ноутбук до себе.

— Нічим.

Емелі примружилася.

— Ти знову щось знайшла?

Я мовчала.

Вона сіла на край сусіднього столу.

— Лілі, якщо ти думаєш про вчорашню ніч...

— Я думаю про те, що не все можна пояснити сном.

Емелі перестала усміхатися.

— Що ти хочеш сказати?

Я подивилася на неї.

— Я хочу зрозуміти, чому мені це сниться.