Розділ 2 "Відлуння сну"

Я прокинулася від стуку у двері.

Спочатку навіть не зрозуміла, де перебуваю. Кімната була залита сірим ранковим світлом, голова важко гуділа, а серце билося так, ніби я щойно пробігла кілька кілометрів. Кілька секунд я просто лежала, дивлячись у стелю, намагаючись згадати, чому мені так страшно.

А потім згадала.Сон. Жінку. Кігті. Кров.

Я різко сіла на ліжку.

Стук повторився.

— Лілі! Відчини, це я! Емелі.

Я провела долонею по обличчю й повільно встала. Ноги були ватяними. Вчорашня ніч здавалася якоюсь божевільною помилкою, яка мала зникнути разом із ранковим світлом.

Я відчинила двері.

Емелі стояла на порозі з двома паперовими стаканчиками кави й виглядала так, ніби не спала всю ніч. Темне волосся було зібране абияк, під очима залягли тіні.

— Ти жахливо виглядаєш, — сказала вона замість привітання.

— Дякую.

— Будь ласка.

Вона простягнула мені каву й одразу зайшла всередину.

— Де?

Я не відповіла.

Емелі озирнулася на коридор, а потім подивилася на мене.

— Ти писала, що знайшла сліди.

— Так.

— Покажи.

Я зробила крок убік. Підлога була чистою. Я завмерла.

Емелі пройшла вперед і подивилася під ноги.

— Ну?

Я мовчала. Мокрих слідів не було. Жодного. Я подивилася на вхідні двері, потім на підлогу, потім знову на Емелі.

— Вони були тут.

— Лілі...

— Я не вигадала.

— Я нічого не сказала.

— Але подумала.

Емелі зітхнула й поставила свою каву на тумбу.

— Я думаю, що тобі потрібно поспати.

— Я бачила їх.

— Кого?

— Сліди.

— Сліди я розумію. Я питаю, кого ти бачила.

Я замовкла. Не знала, як пояснити їй сон. Не знала навіть, як пояснити його собі.

— Жінку, — нарешті сказала я. — У новинах. Ту, яку знайшли вночі.

Емелі більше не посміхалася.

— Ти її знала?

— Ні.

— Тоді звідки...

— Я бачила її до того, як прочитала новину.

Вона кілька секунд дивилася на мене.

— Уві сні?

Я кивнула. Емелі нічого не сказала. Саме це налякало мене більше, ніж якби вона почала сміятися. Вона підійшла до дивана й сіла.

— Розкажи.

Я сіла навпроти.

Спочатку мені було важко говорити. Слова здавалися безглуздими, дитячими. Але я розповіла все: дорогу, дощ, жінку, темряву. Не сказала тільки про очі. Про ті очі я чомусь не хотіла говорити навіть уголос.

Емелі слухала мовчки. Коли я закінчила, вона повільно поставила стаканчик на стіл.

— І ти думаєш, що це пов’язано з убивством?

— Я не знаю.

— Лілі, люди бачать страшні сни. Це нормально.

— Я знаю.

— А потім мозок знаходить схожість із реальністю.

— Я знаю.

— Тоді чому ти дивишся на мене так, ніби хочеш, щоб я сказала щось інше?

Я опустила погляд.

— Бо вона померла о 02:47.

Емелі насупилася.

— І що?

— У статті стоїть саме цей час.

Вона нічого не відповіла.

Я підняла телефон і відкрила новину.

— А тепер подивися.

Емелі прочитала кілька рядків, після чого повернула мені телефон.

— Збіг.

— Можливо.

— Лілі.

— Що?

— Ти налякана. Це все.

Я хотіла відповісти, але раптом помітила її погляд.

Емелі дивилася кудись мені за спину.

— Що?

Вона не відповіла.

— Емелі?

— Там...

Я обернулася. На дверній рамі біля моєї кімнати була подряпина. Довга. Свіжа. Я підійшла ближче.

— Цього вчора не було, — тихо сказала я.

Емелі стала поруч. Подряпина була глибокою. Чотири паралельні лінії тягнулися зверху вниз, майже однакової довжини. Я провела пальцями по дереву.

— Може, це кіт? — припустила Емелі.

Я похитала головою.

— У мене немає кота.

Вона подивилася на мене.

— Я знаю.

Ми замовкли.

За вікном проїхала машина. Десь унизу грюкнули двері під'їзду. Звичайні ранкові звуки. Люди поспішали на роботу, хтось вів дитину до школи, хтось купував каву в кіоску біля будинку. Світ продовжував жити так, ніби цієї ночі нічого не сталося.

Я відступила від дверей.

— Я більше не хочу тут залишатися.

— Тоді поїхали до мене.

Я кивнула. Ми почали збирати речі. Я намагалася думати про щось інше, але постійно поверталася до одного питання. Чому саме я?

Коли я взяла куртку зі стільця, з кишені щось випало на підлогу. Маленький чорний предмет. Я нахилилася й підняла його. Це був шматочок тканини. Темної, майже чорної. На ньому застигла крапля засохлої крові. Я подивилася на Емелі.

— Це твоє?

Вона похитала головою.

— Ні.

Я стиснула тканину між пальцями. І в ту саму мить у голові щось спалахнуло.

Не сон. Спогад, якого в мене не могло бути. Чоловіча рука. Чорна тканина під пальцями. Дощ. І голос, який я почула так чітко, ніби він стояв просто за моєю спиною.

— Не бійся. Я ще не прийшов по тебе.

Я випустила шматок тканини.

Емелі здригнулася.

— Лілі?

Я дивилася перед собою, не в змозі відповісти. Бо голос із моєї голови я впізнала. Я чула його минулої ночі. Уві сні.
Я дивилася на шматок тканини на підлозі й не могла поворухнутися.

— Лілі?

Голос Емелі повернув мене до реальності. Я повільно підняла на неї очі.

— Я чула його.

— Кого?

Я ковтнула, намагаючись зібрати думки.

— Чоловіка зі сну.

Емелі мовчала кілька секунд, а потім підійшла ближче.

— Що він сказав?

Я хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Я сама не розуміла, чи справді почула це, чи мій мозок просто намагався зібрати докупи уламки нічного кошмару.

— Він сказав, що ще не прийшов по мене.

Емелі зблідла.

— Це вже не смішно.

— Я знаю.

— Ти впевнена, що він саме це сказав?