Це починалося як типова підліткова історія - з переїзду.
Та на головну героїню Марі була не схожа. Темне волосся, темні очі. Таких як вона пів планети. Звичайних.
Це починалося як звичайна підліткова історія - з неочікувано впавшого на голову спадку.
Таємниче маленьке містечко, на ім'я Аркана в якому помер її справжній батько. Біологічний батько, як виправила б себе сама Марі.
Містечко Аркана з населенням в три тисячі осіб та великим озером з якоюсь дивною назвою - Ева. Ось і все що написано про це місто в Вікіпедії.
Сама Марі там ніколи не була. Та й біологічного батька вона бачила лише один раз - на фотографії.
Це починалося як незвичайна підліткова історія - з видіння.
Хто б міг подумати - маленькій Марі просто завжди щастить. Або не просто?
Маленька Марі бачить майбутнє. Трохи відкриває завісу невідомого й заглядає в власне майбутнє. Інколи змінює його, уникаючи проблем, інколи йде шляхом виписаному долею. Видіння темні й смутні і Марі не знає що їй з цим зробити.
Марі знає - маленьке містечко Аркана принесе їй купу проблем. Та вона все одно збирає речі й сідає в автомобіль до Роба - якщо вона не поїде зараз, потім буде ще гірше. Це вона бачить чітко й обирає меншу шкоду. Як завжди.
Хоча ще ніколи власне майбутнє не було таким темним та нечітким.
“Просто буду поводитися тихо” - вирішила Марі дивлячись у вікно автомобіля. За вікном проносився темний ліс.
Марі трохи розім’ялася потягнувшись на передньому сидінні.
- Втомилася? Ми вже скоро повинні приїхати, - сказав Роб (“батько” - виправила себе подумки Марі) глянувши на навігатор.
- Ще не дуже. Лише третя година в шляху, - кинула погляд на наручний годинник. - Сподіваюся там нормальний будинок, а не щось, що вже давно потрібно було знести. Не хочу шукати готель серед ночі.
- Сумніваюся, що тут є нормальний готель, але я знайшов будиночок який можна зайняти на декілька днів - з господарями я вже домовився.
- Щоб я без тебе робила, тату, - ніжно посміхнулася Марі.
Вона була рада, що з нею поїхав саме Роб. На нього завжди можна було покластися. А от мати була занадто легковажною. За нею самою потрібно дивитися, а не важливі справи довіряти.
Марі зітхнула й легенько посміхнулася від згадки про мати - вона обіцяла чекати на них вдома, категорично відмовившись їхати в це забуте богом містечко - її переслідували привиди минулого.
Ліс різко закінчився оголивши міст через озеро. Це спокійне озеро з трьох боків закінчувалося лісом. З четвертої грайливо підморгували вогники невеликого містечка.
Озеро настільки велике, що в деяких місцях зливається з горизонтом.
Марі опустила скло у своєму віконці. Їй в обличчя дмухнуло вологим повітрям. Марі голосно розсміялася. Вітер розтріпав її волосся кидаючи його їй то за спину, то у лице. Її так і тягнуло висунути руку за вікно та вона, занадто доросла для свого віку, ніколи собі такого не дозволяла.
Роб посміхався на сидінні поруч. Цей сміх неначе зняв частину тих похмурих думок, що ось вже тиждень лежали на його плечах. Зайвий раз нагадували, що Марі йому не рідна донька.
Міст закінчився й на очі почали потраплятися будиночки. Невеликі й неначе заховані в лісі. Єдине що їх об’єднує - це дорога до якої ведуть протоптані, викладені камінцями, доріжки.
Деякі з будиночків, вочевидь, були незаселеними, забутими у цьому місті. “Напевно мій будинок виглядає саме так” - подумала Марі проводжаючи поглядом старий, але ще досі цілий, покинутий будинок.
Роб все частіше поглядав на навігатор й вишукував номери будинків на фасадах.
Їм довелося проїхати скрізь все місто, щоб доїхати до потрібного.
Марі вийшла з автомобіля. Перед нею височів двоповерховий, старий будинок. Будинок з оформленням під дерево та високими вікнами з вітражами. Їх можна було чітко побачити на другому поверсі.
“Ну хоч вдень світло буде гарним” - подумала Марі зітхнувши.
Має кращий вигляд ніж вона сподівалася, але не краще ніж вона могла б мріяти.
Марі дістала з сумки ключ від вхідних дверей й вставила його в замок. Двері з явною неохотою та ледь чутним скрипом відчинилися. Всередині було темно, світло не працювало.
Вікна впускали всередину достатньо сонця для того, щоб роздивитися все навкруги, хоча й було занадто тьмяним для того, щоб чітко розібрати кольори.
- Ну як там? Жити можна? - запитав Роб заносячи сумку.
- Багато пилу й нема світла, - знизала плечима Марі, - та меблі ніби всі на місці.
- Сьогодні й так переночувати можемо, а завтра сходжу розберуся зі світлом, - сказав заносячи всі речі що раніше були в машині.
- Дякую, тату. Навіть не уявляєш яка я щаслива, що ти поїхав зі мною, - впіймала в обійми чоловіка ледь дістаючи йому до плеча.
- Так-так я знаю. Моя допомога просто неоціненна. Ну що, оглядай свої володіння, принцеса. А поки сходжу, познайомлюся з сусідами, - кивнув він в бік вулиці.
Марі трохи перегнулася, виглянула на вулицю через відкриті двері й з подивом побачила, що вже там вже стояла зацікавлена подіями жінка з яскравою червоною хусткою на плечах.
- Удачі, - тихенько побажала Марі й пішла обирати собі кімнату.
Планування цього дому було майже таким самим як і в рідному місті дівчини. На першому поверсі гостинна, кухня, столова, та ще одна невелика комірка.
На другому поверсі три спальні й одна ванна. Всі меблі в спеціальних захисних чохлах. Марі майже не думала про те яка кімната буде її. Вона просто зайняла останню зліва, - так, як і в її рідному домі. Так в неї буде більше вікон ніж в кімнатах у всіх інших.
Марі зайшла у кімнату. Світло проходило крізь вітраж залишаючи на підлозі різнокольорові смужки. В кімнаті стояло накрите чохлом ліжко та більше тут не було нічого.
“Доведеться купувати стіл” - з невдоволенням подумала Марі стягуючи чохол з ліжка. Під ним опинився голий матрац.
Марі відкинулася на ліжко залишивши ноги стояти на підлозі.
Піднялася маленька хмаринка пилу. Марі чхнула.
“Ну що ж, привіт нове життя”.