Розділ 15

Тиша. Це було перше, що відчула Сяоїн. Не ту мертву тишу Золотого Палацу, а живу, наповнену шелестом трави та співом ранкових птахів.

​Вона розплющила очі й побачила над собою звичайне блакитне небо. Не золоте, не срібне — просто глибоку, чисту блакить. Дівчина спробувала підвестися, і її рука торкнулася м’якої трави, вкритої росою. На її зап’ясті більше не було чорної вени. Натомість там залишився ледь помітний шрам у формі зірки — знак того, що прокляття було не розбите, а перетворене.

​— Ти прокинулася.

​Сяоїн різко повернула голову. Поруч, прихилившись до стовбура старого дуба, сидів чоловік. На ньому не було божественних шат, лише проста лляна сорочка. Його волосся більше не сяяло сріблом, воно було темним, як ніч, а очі... очі залишалися тими самими. Глибокими, повними тепла і нескінченного кохання.

​— Ченьюань... — її голос здригнувся. Вона кинулася до нього, і він підхопив її, притискаючи так міцно, наче боявся, що вона знову розчиниться в іскрі світла.

​— Ми живі? — прошепотіла вона в його плече. — Як це можливо?

​— Владика зник, Сяоїн, — тихо відповів він, вдихаючи аромат її волосся. — Коли ти прийняла мою силу, ти створила те, чого Небеса не знали — рівновагу. Ми більше не боги і не прокляті. Ми просто... ми.

​Він розповів їй, що Золотий Палац впав, а разом з ним і стара ієрархія. Небеса тепер належали тим, хто шукав мудрості, а не влади. Але вони з Сяоїн обрали інший шлях. Вони віддали свою божественну суть, щоб розірвати коло перероджень назавжди.

​— Тепер ми смертні? — запитала Сяоїн, відсторонюючись і дивлячись йому в обличчя. — Ми постаріємо? Ми помремо?

​— Так, — посміхнувся він, і в цій посмішці було більше щастя, ніж за всі тисячу років його безсмертя. — У нас є лише одне життя. Одне справжнє, спільне життя. Без проклять, без інквізиторів і без страху забуття.

​Сяоїн подивилася на гори вдалині. Там, десь далеко, залишилося її минуле, її біль і її помста. Вона зрозуміла, що справжня перемога була не в знищенні Владики, а в тому, що вона змогла зберегти своє серце відкритим.

​Вони пішли вдвох стежкою, що вела до невеликого будиночка біля озера. Там не було магічних дзеркал чи літаючих сувоїв, але там було щось набагато цінніше — спокій.

​Увечері, коли на небі з’явилися перші зірки, Ченьюань обійняв її на порозі їхнього нового дому.

— Ти знаєш, — прошепотів він, — я шукав тебе тисячу років. І якби мені довелося пройти цей шлях знову, я б не змінив жодної секунди.

​Сяоїн піднялася на пальці  і легко торкнулася його губ.

— Тепер нам не треба шукати, — сказала вона. — Ми нарешті вдома.

​Над світом зійшов місяць — спокійний і величний. Він більше не належав Богові Ночі. Він належав усім закоханим, чиї серця виявилися сильнішими за волю самих Небес.