Розділ 9

Мабуть, таки добре, що Рома все дізнався. Не знаю, чи змогла б розповісти все сама, а так частину проблеми вирішено. Не знаю тільки, що він далі робити буде, тому це трохи мене тривожить. Я не хочу виходити за нього і дуже сподіваюсь, що ми зможемо бути друзями. Рома може навідуватись до мене та допомагати. Я не буду забороняти йому бачити дітей. Але щось мені підказує, що не буде це так просто. 

Продовжую працювати, щоб відволіктись від важких думок й одночасно їм тортик, який купив Рома. У холодильнику ще кілька шматків, і я не впевнена, що подужаю їх усіх. 

Наступного ранку знову зустрічаюсь з унітазом і, коли вивертаю практично все, що вчора з'їла, тягну ноги на кухню, щоб випити чаю. Встигаю лише чайник увімкнути, коли у двері хтось дзвонить. Уявлення не маю, хто це може бути, але коли бачу у вічку Рому – добряче дивуюсь. І чого це він прийшов так рано? 

– Привіт! – відчиняю двері та вітаюсь. 

– Привіт! – відповідає. – Як ти? – він уважно мене розглядає, а я тільки зараз згадую, що не встигла переодягнутись і навіть волосся у порядок привести. Мабуть, на кікімору схожа. 

– Нормально, – кажу. – Проходь.

Пропускаю Рому у квартиру і, поки він роззувається, намагаюсь пригладити волосся. Воно дійсно стирчить у різні боки, а ще мені не подобається колір шкіри – надто сірий. 

Пропоную Ромі чай, і він погоджується. 

– Можливо, ти хочеш каву, але я не готова її готувати. Боюсь, що від її аромату мене знудить, – кажу. 

– Нічого. Я вип'ю чаю, – відповідає і сідає за стіл. 

Поки наливаю воду в чашки, відчуваю на собі погляд Роми. Не знаю, про що він думає, але мене трохи бентежить це. Можливо, тому, що виглядаю я так собі. 

– Ось, – ставлю поруч з ним чашку і ще одну для себе. Сідаю навпроти нього та обіймаю її руками. – Чому ти прийшов так рано? 

– Хочу все прояснити, – Рома уважно мене розглядає, а я чекаю продовження. – Нам треба одружитися, Аріно. Я знаю, що ти мене не кохаєш. Я теж… інакше уявляв своє одруження, але так буде правильно. 

– Мені здається, що одруження – це вже крайність, – бурчу. – Я не хочу псувати тобі життя. 

– А я не хочу, щоб мої діти народилися поза шлюбом, – твердо заявляє. – Ми впораємось, Аріно. Навіть якщо почуттів немає, головне, щоб була повага одне до одного. Я обіцяю берегти тебе та цінувати. Хіба цього мало? 

Ну як сказати… Мало, звісно, адже я зовсім не так уявляла собі сімейне життя.

Завагітніти від чоловіка, якого на дух не переносила. Так, він змінився і вже не той хлопчисько, яким був, але я його не кохаю і він більше не кохає мене! 

– Я можу подумати? – питаю тихо. 

– Звісно, – відповідає Рома. – Я не змушую тебе стати моєю дружиною. Я хочу, щоб ти сама зрозуміла, що так буде краще. 

Я вже це розумію, але краще від цього не стає.

Рома йде, допивши свій чай, а я свого навіть не торкаюсь. У голові дуже багато думок зараз, і я не знаю, за яку краще вхопитися. 

Мабуть, таки треба послухати Рому. Я одна, двоє дітей. Допомоги від батьків чекати не варто. Про що я думаю взагалі? У мене в принципі немає інших варіантів!

З роздумів повертає дзвінок телефону. Бачу, що це мама, і не хочу піднімати слухавку. Мені здавалося, що вона більше не буде телефонувати, але, схоже, ще не все сказала.

– Слухаю, – кажу стримано. 

– Привіт, сестричко! Це Даша! – випалює сестра, а я не можу второпати, якого біса вона мені телефонує.

– Привіт! – відповідаю.

– А що з голосом? Мучить токсикоз? – питає. 

– Не мучить, – бурчу. – Чому ти телефонуєш? Сталося щось?

– Не сталося, – заявляє. – Ми з мамою збираємось у місто. Хочемо магазинами пройтись. Складеш нам компанію? 

– Я працюю, – сухо відповідаю. 

– Почекає твоя писанина, – фиркає. – Давай зустрінемось у торговому центрі через дві години. Чи ти не хочеш нас бачити?

Не хочу, звісно, але розумію, що піти треба. Потім Даша нажаліється татові, що я їх проігнорила, і він засмутиться. 

Доводиться добряче нафарбуватись, щоб приховати темні кола навколо очей. Одягаю джинси та футболку, щоб зручно було, а волосся збираю у хвіст. 

Дорога до торгового центру займає хвилин двадцять, і чим ближче я до нього, тим менше мені хочеться заходити туди. 

Всередині доволі багато людей, тому доводиться телефонувати мамі, щоб дізнатися, де вони. Вона пояснює, у якому магазині їх шукати, тому одразу піднімаюсь на другий поверх. 

Дашу бачу ще при вході. Вона крутиться перед дзеркалом у коротенькій сукні й задоволено усміхається. Мама стоїть поруч з нею і розхвалює донечку.

– Привіт! – зупиняюсь поруч з ними, і Даша одразу ж окидає мене зарозумілим поглядом. 

– Привіт! – відповідає. – Виглядаєш нічого так, як для вагітної.

Не розумію її шпильок у мій бік. Даша думала, що я буду зелена як жаба і мучитись від нудоти? Схоже, вона поняття не має, що таке вагітність.