Розділ 7

– Я сама. Але дякую, – одразу ж додаю. 

Поки йдемо до входу, Рома тримається поруч. Схоже, йому здається, що будь-якої миті я можу втратити свідомість. Насправді мені дійсно не дуже добре, але на ногах тримаюсь міцно. 

– Ромо, а ти чого тут? – нам назустріч виходить дівчина років двадцяти п’яти, може трохи більше. На бейджику читаю ім’я Кіра і зацікавлено її розглядаю. Брюнетка, очі сині й зовсім не схожа на Рому. 

– Тут дівчині погано. В аварію потрапила, – говорить і торкається долонею моєї спини. Напружуюсь, тому що цей дотик неочікуваний. 

– Ходімо. Огляну тебе, – Кіра усміхається і зацікавлено мене розглядає. – Болить щось? Запаморочення є? 

– Голова трохи болить і нудить, – кажу. 

Кіра киває і першою йде в інший кінець коридору, а я – за нею. Рома залишається стояти на місці, але його погляд відчуваю аж до того, як заходжу у кабінет. 

– Ти сідай сюди, – киває на ліжко, призначене для огляду пацієнтів. – Куди саме вдарилась? 

– Головою об кермо трохи приклалась, – кажу. – Але… я вагітна ще…

– О, вітаю! – дівчина усміхається і навіть не здогадується, що ця дитина – її племінник або племінниця. – А Рому звідки знаєш? 

– Ми навчалися разом в універі, – відповідаю. 

– Круто! – Кіра робить огляд і зосереджено вимірює мені тиск. Трохи дивує те, що вона ще зовсім молода, а вже працює тут, але з іншого боку, це ж клініка її батька, тому все можливо. – Щоб виключити струс мозку, варто зробити МРТ голови. Ти готова?

– А на вагітність це ніяк не вплине? – питаю схвильовано.

– Не хвилюйся. Усе буде добре, – усміхається Кіра. – Ніхто не хоче зробити погано тобі чи дитині. 

Доводиться погодитися. Просто хочу впевнитись, що все зі мною добре, щоб потім не було проблем. Огляд займає трохи часу, і я добряче втомлююсь. Усе це занадто виснажливо, тому чекаю, коли можна буде поїхати додому і нарешті відпочити. 

– На щастя, усе добре, – говорить Кіра, коли приходять результати огляду. – Але я порадила б тобі більше відпочивати. Якщо стане погано, можеш мене набрати.

Дівчина дає мені свою візитку, і я ховаю її в сумку. Насправді вона мені сподобалася. Схоже, у Роми вся родина така.

– Дякую тобі, – кажу щиро. 

– Без проблем, – киває. – Друзі мого брата і мої друзі теж.

Це так дивно. Рома – позашлюбний син, але його так добре прийняли у цю родину. Таке нечасто зустрінеш, і я щиро рада за нього. 

Ми разом виходимо в коридор, і я бачу Рому. Він дивиться щось у телефоні, але, коли помічає нас, ховає телефон у кишеню і йде назустріч.

– Ну що там? – питає нетерпляче.

– Усе добре з твоєю подругою, – відповідає Кіра. – Але відпочити їй не завадить.

– Дякую, Кіро, – Рома цілує сестру в щоку, а тоді підставляє мені свій лікоть, щоб я за нього вхопилася. Саме це й роблю. Просто якось негарно буде ігнорувати його після допомоги. 

Ми залишаємо клініку і йдемо до автомобіля Роми. Він відчиняє для мене двері та чекає, поки сяду всередину.

– Дякую тобі за все, – кажу, трохи збентежена. Просто мені важко кожного разу приймати той факт, що Рома дуже хороший, а я, таке стерво, кинула його.

– Завжди радий допомогти, – він зачиняє двері та обходить автомобіль. Я ж накриваю долонею живіт, і на частку секунди з’являється бажання розповісти йому про дитину. 

Тільки от в думках воно не надовго затримується. Вирішую не робити цього поки що, а там видно буде. Я ж сама ще й досі не звиклася з думкою, що скоро мамою стану. 

Минає кілька хвилин, і я відчуваю, як починають заплющуватись очі. Хочу спати, але до останнього борюсь із сонливістю. Добре, що сказала Ромі адресу, де живу тепер, а то привіз би мене до себе, а я цього не хочу. 

Різко розплющую очі та розумію, що ми вже нікуди не їдемо. На вулиці темніє, а Рома сидить поруч і дивиться перед собою. Він не спить, але так глибоко поринув у свої роздуми, що мого пробудження не помітив. 

– Чому не розбудив мене? – питаю хрипло.

– Хотів, щоб ти відпочила, – він повертає до мене голову – і від його погляду мурахи бігають тілом. Рома так тепло на мене дивиться, наче я – центр його всесвіту, а я, мабуть, ніколи не зможу дивитись на нього так само. 

– Я вже піду, – хапаюсь за двері, але несподівано Рома торкається мого плеча, і я різко завмираю.

– Ти можеш звернутися до мене, якщо буде потрібна допомога, – говорить, а у мене клубок з’являється у горлі. – Те, що було між нами, не має впливати на наші подальші взаємини. 

– Я не хочу робити тобі боляче, – кажу тихо, дивлячись на свої руки. – Я знаю, що ти досі мене… 

– Ти помиляєшся, Аріно, – Рома мене перебиває, а я зовсім цього не очікую. Піднімаю на нього очі й нічого не розумію. – Почуттів більше немає. 

– Чому ж тоді ти переспав зі мною? – питаю, а голос тремтить. Мабуть, це більше від шоку, ніж від образи. А може, я так себе переконати хочу.