Розділ 6

– Так, ти тільки не панікуй! – Ліка намагається мене підтримати. – Спочатку треба вирішити, чи будеш ти залишати цю дитину. 

– Буду! – кажу, не задумуючись. 

– Це добре, – видихає. – Тепер щодо майбутнього татуся. Ти йому розкажеш?

– Не знаю. Поки що ні, – замислююсь. – Хочу спочатку сама звикнути до вагітності. До лікаря сходити. А там видно буде. 

Насправді я боюсь говорити Ромі про дитину. Знаючи його, швидше за все, він захоче повністю взяти на себе відповідальність. Я не скажу, що це погано. Навпаки, дуже навіть добре, адже це дійсно по-чоловічому, але… якщо зважити на те, що я зовсім його не кохаю – стає соромно. Я ж можу життя йому зіпсувати. І що потім?

Вирішую спочатку у собі розібратися і до кінця осмислити все, що відбувається. Мені дуже страшно, адже я зовсім одна. На батьків не сподіваюсь, адже мама всі мізки мені проїсть про мою безвідповідальність, а батько… Я просто не хочу його хвилювати. 

Наступного ранку знову обіймаюсь з унітазом і проклинаю все на світі. Ліка готує мені чай з бутербродами, але від другого відмовляюсь, тому що боюсь повернути все назад. Одразу ж записуюсь на прийом до лікаря, щоб підтвердити або спростувати вагітність. Взагалі-то, я вже звикла до думки, що дитина таки є, тому страх уже не такий великий. 

Коли здам у видавництво книгу, отримаю свою винагороду і зможу спокійно орендувати житло. Все дійсно не так страшно, як може здаватися. Просто сам факт того, що я мамою стану, трохи лякає. 

Мамою дитини, якої я не планувала, та ще й від чоловіка, до якого нічого не відчуваю… 

Зібравшись з духом, їду у жіночу консультацію. Коли бачу в коридорі багато майбутніх матусь із великими животиками, серце починає битися частіше. Ще трохи – і я такою буду. Повірити не можу! Оце Рома подарунок мені залишив…

Коли заходжу в кабінет до лікаря, хвилююсь так, що руки тремтять. Не можу собі пояснити, чому так сильно боюсь, якщо і так вже майже прийняла той факт, що вагітна. Мабуть, всередині все ще жевріє та крихта надії, що  я не вагітна. Ні, я люблю дітей і хочу свою маленьку копію, але зовсім не готова. Навіть більше морально, ніж фізично. 

Після огляду лікар відправляє мене на УЗД. Нічого конкретного не говорить, і я розумію, що вже там усе стане зрозуміло. 

Поки інший лікар водить холодним приладом по моєму животу, я дивлюсь на його зосереджене обличчя і практично не дихаю. Ці кілька хвилин стають для мене ще тим випробуванням на міцність. Я одночасно боюсь і чекаю на вердикт. 

– Вагітність є, – говорить, і я видихаю. Не то з полегшенням, не то з прийняттям цього факту. – Вітаю вас.

– Дякую, – голос тремтить, тому виходить зовсім тихо. 

– А тепер ще одна новина. Сподіваюсь, що приємна, – лікар усміхається і повертає до мене екран, на якому все якесь незрозуміле. – Ось ця точка і ця – ваші діти. 

– Діти? – розгублено дивлюсь то на лікаря, то на екран, де добре видно дві маленькі цяточки. – Їх двоє?

– Так, – киває. – Ви шоковані? Не очікували, мабуть.

Та я і на одну не сильно очікувала, а тут цілих двоє! Здуріти можна!

Приголомшена, повертаюсь з результатами до першого кабінету і хвилин двадцять слухаю цілу купу настанов від свого лікаря. Виявляється, треба здати цілу купу аналізів, правильно харчуватися та не перенапружуватися. Ну і найголовніше – ніякого хвилювання! 

А як тут не хвилюватися, якщо я мамою стану одразу двох дітей?! 

Поки їду до Ліки, намагаюсь все це переварити. Намагаюсь, але нічого не виходить. Хочу плакати, і роблю це. Стою в заторі та реву так, що не бачу нічого перед собою. 

Мені двадцять п’ять. Я мріяла вийти заміж за коханого чоловіка, збудувати з ним свій будинок і народити йому дитину. І що з цього у мене вийшло? Останнє тільки? Зате одразу двоє! 

Коли автомобілі позаду починаюсь сигналити, я повертаюсь у реальність. Витираю сльози долонями та починаю їхати. У сумці на сусідньому сидінні дзвонить телефон, і я однією рукою тримаю кермо, а іншою намагаюсь його дістати. Лише на частку секунди від дороги відволікаюсь, а коли дивлюсь туди, бачу інший автомобіль, який різко загальмував. 

Єдине, що мені залишається – це і собі гальмувати. При цьому мене кидає вперед і я добряче б’юсь головою об кермо. На мить втрачаю зв’язок з реальністю, а коли повертаюсь, дивлюсь перед собою у лобове скло. 

Дуже сподіваюсь, що мені таки вдалося уникнути зіткнення, але якщо ні – доведеться розбиратися.

Тільки цього мені не вистачало.

Відчиняю двері та виходжу на вулицю. Інші автомобілі сигналять та об’їжджають мою автівку. Повільно йду до капота, щоб глянути, що там, при цьому спираюсь однією рукою на машину, тому що почуваюсь не дуже добре. 

Радує те, що я таки встигла вчасно зреагувати й не зачепила машину, що їхала попереду. До речі, горе-водій також вийшов на вулицю, щоб зрозуміти, чи є пошкодження. 

– Хто вас навчив водити? – питаю сердито. – Хіба можна так різко гальмувати?

– Дистанцію навчись тримати! – цідить. – Радій, що моя машина ціла! Пощастило тобі.