Розділ 5

Я вперто відганяю від себе думки про вагітність. Цього просто не може бути! Я не готова стати мамою. Тим паче не готова народжувати від некоханого чоловіка!

Минає трохи часу, і поганий стан стає більш-менш нормальним. Розумію, що їхати треба, щоб мама нарешті дала мені спокій. Вперто ігнорую прямі погляди Ліки й намагаюсь не думати про погане. Попереду поїздка додому – ось з цим першочергово треба розібратися. 

Добре, що живуть мої батьки зовсім недалеко. Двадцять кілометрів від міста у невеличкому містечку. Мій батько має власний бізнес по ремонту автомобілів, а мама там бухгалтером працює і всі кошти проходять через її руки. 

Не можу сказати, що моє дитинство було нещасливим. Навпаки, у мене було все, на що я вказувала пальцем у магазині. Пам'ятаю, коли з'явилася Даша на світ, я так сильно раділа. Не відходила від її ліжечка і сама заколисувала. Я любила сестру, але… вона чомусь завжди ставилась до мене зверхньо. 

Мене завжди хвилювало це питання – чому таке ставлення? Ми ж сестри як-не-як. А потім я дізналася причину і досі не можу від неї відійти. Саме тому й нечасто вдома з'являюся. Мені важко перебувати поруч з людьми, які не є моїми рідними… Або краще сказати – лише частина з них дійсно рідні мені.

Зупиняю автомобіль перед високими воротами та поспіхом витираю сльози, що з'явилися на очах. Не хочу ревіти як маленька дівчинка. Я ж прийняла цю ситуацію і продовжила жити далі. Але кожен раз, повертаючись сюди, наче в минулому опиняюсь. 

Ворота їдуть вбік, і я скеровую автівку на подвір'ї. Тут уже стоїть Mercedes батька і Mini Cooper мами. 

Залишаю салон і дістаю з заднього сидіння пакет з подарунками. Довелось дорогою ще й у магазин заїхати, а то якось негарно з'явитися додому з порожніми руками. 

– Ну нарешті! – з будинку першою виходить мама та наближається до мене. Торкається плечей і уважно розглядає. – Ти наче схудла. Не захворіла? 

– Та ні, – кажу. – Ось подарунки. 

Даю мамі пакет, і вона одразу ж його забирає. Навіть не дивиться всередину, а хапає мене за руку і веде до будинку. 

Моїй мамі сорок п'ять і виглядає вона на свій вік просто чудово. Чорне коротке каре, завжди ідеальний макіяж і тільки брендові речі. Справжня леді, чого не скажеш про мене… 

– Привіт, тату! – бачу в коридорі батька й одразу ж міцно його обіймаю. 

– Ну нарешті! Зовсім про нас забула, – він усміхається і цілує моє волосся. Це дуже приємно. 

– Роботи багато, – кажу і відпускаю його. Помічаю позаду батька Дашу – і стає недобре. Вона змінилася. Відростила довге волосся і наче підросла. Даша дуже схожа на маму, а от я – повна протилежність усіх цих людей. 

– Ти називаєш написання книг роботою? – фиркає Даша й одразу ж мене дратує. 

– А що не так? – питаю. – У мене контракт із видавництвом. 

– Ти молодець, доню, – батько – єдиний, хто мене підтримує. Він торкається мого плеча своєю долонею, і стає дуже приємно. 

– Ходімо за стіл. У мене вже все готово, – втручається мама. 

Ми йдемо у вітальню, і я помічаю, що мама дійсно серйозно приготувалася до мого візиту. Стіл просто ламається від страв, але мені їсти зовсім не хочеться. Боюсь, щоб знову з унітазом не обійматися. 

– Ти чому нічого не їси, Аріно? – питає мама, коли минають перші п'ять хвилин обіду. 

– Не дуже добре почуваюсь, – кажу. – Отруїлася, мабуть. 

– То, може, не варто було їхати? – хмуриться тато. – Краще б вдома відпочила. 

– До речі, а де ти живеш зараз? – втручається Даша. – Наскільки мені відомо, з Денисом ви більше не разом. 

– Я живу у подруги, – кажу. – Зараз шукаю інше житло. 

– Краще б ти іншого чоловіка шукала. З житлом, – бурчить невдоволено мама. – Тобі вже двадцять п’ять, Аріно. 

– І що? – починаю закипати. – Боїтесь, що я на вашій шиї залишусь? Так я, здається, уже давно за власний кошт живу. 

– А машина? – знову влізає Даша. 

– Це мій подарунок Аріні, – цідить батько. – І до чого тут це взагалі? Ми для чого всі разом зібралися? Щоб обговорювати одне одного? 

– Та ні, – хмикаю. – Лише мене. 

Розумію, що дарма погодилась їхати сюди. Єдиний, кого мені шкода у всій цій ситуації – тато. Він живе наче за стіною і не уявляє, що тут насправді відбувається.

Хочу якось відволіктись і накладаю собі трохи салату. Але коли хочу з’їсти трохи, у ніс б'є запах риби, що там є, і дуже швидко повертається нудота. 

– Пробачте! – випалюю і, прикривши рота рукою, біжу до вбиральні. Мене знову нудить, а відчуття таке, наче скоро виблюю власний шлунок. 

Кілька хвилин мучусь над унітазом, а коли стає трохи краще, йду до раковини та мию рота холодною водою. Мені все це дуже не подобається. Схоже, доведеться таки зробити тест, щоб виключити вагітність зі списку.

Коли залишаю вбиральню, бачу в коридорі Дашу. Вона точно чекає саме на мене, і погляд такий задоволений, наче вона виграла, а я програла. 

– Тільки не говори, що ти залетіла, сестричко, – заявляє. – Мама явно не зрадіє такій новині.