Розділ 3

Прокинувшись, одразу відчуваю, як розколюється голова. Здається, вчора я добряче перебрала, тепер весь день доведеться мучитися від похмілля. Розліплюю повіки, дивлюсь на стелю і розумію, що це не спальня у квартирі Дениса. То де я опинилась? 

Поруч хтось ворушиться, і я завмираю. Намагаюсь згадати, де і з ким я вчора засинала, а коли спогади повертаються, до мене повертається і Рома. Він досі спить і так мило виглядає… Що я таке кажу?! Яке в біса мило?! Ми переспали, і тепер мені дико соромно! 

Повільно сідаю, щоб не розбудити чоловіка, і думаю, як би обережно зібрати свої речі та втекти. Тільки-но піднімаюсь з ліжка, як Рома розплющує очі та хапає мене за руку. Тягне назад, і я падаю в його обійми. 

– Втекти зібралася? – він нависає зверху, а я як мишка на нього витріщаюсь. 

– Так буде краще, – шепочу.

– Для кого краще? – питає. 

– Для нас. 

– Ще скажи, що це була помилка і ти цього не хотіла, – Рома хмуриться, і я його розумію. Таке враження, що я просто скористалась ним. А найгірше те, що так і є. І тепер мені до біса соромно. 

– Хотіла, але… це дійсно була помилка. Можеш мене відпустити? 

Рома сідає, і я бачу його спину. Він не дивиться на мене, обмірковуючи щось. 

– Я в душ, тому якщо хочеш тікати – зараз найкращий час для цього, – Рома встає і голий йде до дверей. Відвертаюсь і намагаюсь не витріщатись на його зад. 

Щойно двері зачиняються, збираю свої речі й швидко одягаюсь. Рома вчинив гідно. Не став вимагати чогось чи злитись. Він просто пішов, давши мені змогу не соромитись. 

Перед тим, як залишити його квартиру, думаю над тим, як бути далі. Може, варто записку залишити? Ця ситуація дратує мене до божевілля. Нічого подібного навіть у книгах моїх не було! Ну, звісно, не було – всі мої героїні розумні та адекватні, не те що авторка! 

Опинившись на вулиці, виникає питання, куди їхати далі. Не хочу в такому вигляді з'являтись у Дениса, тому таксисту називаю адресу Ліки і їду до неї. Сподіваюсь, подруга не прожене мене з порогу о дев'ятій годині ранку в неділю. 

– Що це з тобою сталося? – питає подруга, коли відчиняє двері. Дивно, але вона не виглядає сонною. Схоже, давно прокинулась. 

– Це просто жах, – зітхаю і плетусь на її кухню. – Я таку дурню зробила. 

– Ну, якщо пригадати, що поїхала ти з Ромою, то ця дурня пов'язана з ним? – Ліка вмикає чайник, а я хапаюсь за голову. 

– Ми переспали, – кажу, як вердикт. 

– Оу! Невже лід дав тріщину і ти таки повелась на нього? – усміхається. – Маю визнати, що Рома сильно змінився. Таким мужнім став. 

– Ліко, що ти верзеш? – зупиняю її. – Це була помилка, і я йому про це сказала.

– А ти жорстока, – Ліка сідає навпроти мене і хмуриться. – Рома по вуха у тебе закоханий… був… чотири роки тому. 

– Ну, тоді його мрія здійснилася, – випалюю. – Ми переспали! 

– Чому ти назвала цю ніч помилкою? Все було настільки жахливо? – питає подруга. 

– Та ні. Якраз навпаки, – шепочу. – Але я нічого до нього не відчуваю, розумієш? Я хотіла помститись Денису, і все! 

– Гарний спосіб помсти ти обрала, – хмикає Ліка. – І що тепер? Вам же з Ромою працювати разом. Він директор видавництва. 

– Я розумію, – бурчу. – Сподіваюсь, що наші зустрічі не будуть постійними. Якось переживу. 

Ліка готує мені каву. Поки розмовляємо, домовляємось, що деякий час я у неї поживу. Принаймні до того часу, як знайду собі нове житло. Доводиться ще й одяг у Ліки позичити. Трохи прийшовши до тями, їду спочатку по свою машину, а тоді до Дениса по речі. 

Сьогодні неділя і він точно вдома. Не хочу його бачити, але речі забрати треба. Не буду ж у Ліки їх просити кожен раз. 

Відмикаю двері у квартиру своїм ключем і залишаю його на тумбі в коридорі. Йду відразу в спальню і видихаю, коли нікого там не знаходжу. Відчиняю шафу і хапаюсь за першу блузку, коли за спиною лунає голос Дениса.

– Добре, що ти повернулася. Треба поговорити.

Повільно повертаюся до нього обличчям і нервово усміхаюсь. Денис тримає в руках букет квітів і коробку, мабуть, з обручкою. Здається, зібрався пропозицію мені робити… Круто, але трохи запізно, як на мене.

– Говори, – кажу і сідаю на край ліжка. Думаю, буде цікаво його послухати. 

– Я не можу без тебе, Аріно. Ну помилився. Хто з нас не помиляється? – випалює Денис. 

– Зрада – це не помилка, – ціджу. – Зрада – це твій усвідомлений вчинок. Коли ти лягав у ліжко з помічницею, твоя голова була на плечах. 

– Я не знаю, що тоді на мене найшло, – знову шукає собі виправдання. – Я дійсно лише тебе кохаю, Аріно. Прошу, не залишай мене! 

– Ну, якщо ти так говориш, то я також маю тобі зізнатися, – кажу. – Вчора я тебе зрадила. Хоча це важко назвати зрадою, адже перед цим я тебе кинула. 

– Це несмішний жарт, – хмуриться Денис. 

– А я і не жартую, – кажу та підводжусь на ноги. – Що з обличчям, Денисе? Тепер ти розумієш, як мені було?