Розділ 2

Залишаємо будівлю, і Рома прямує до новенького позашляховика BMW. Відчиняє для мене пасажирські двері та чекає, поки сяду всередину. 

– Коли ти встиг розбагатіти? – питаю зацікавлено.

– Про це також за вечерею розкажу, – він усміхається, а я нічого второпати не можу. Так, Рома гарно навчався і подавав великі надії, але він не мав багатих батьків і підробляв, де тільки можна було. 

Що ж таке могло статися, що він зараз такий? Спадок з неба звалився? 

Поки їдемо, все розмірковую над тим, що сталося з Ромою. Чесно кажучи, це трохи дивно, адже мене сьогодні коханий зрадив, а я про нього і не думаю.

Рома запрошує мене в один із найдорожчих ресторанів нашого міста. Коли проходимо всередину, офіціант показує наш столик. Робимо замовлення, і мені трохи лячно стає. А що, коли все це для пафосу і насправді Рома ніякий не багатій? Машину позичив, а в гаманці порожньо.

– Ти не голодна? Замовила лише салат, – дивується.

– Та ні. Це вже моя друга вечеря за сьогодні, – хмикаю. – А от від вина не відмовлюсь. 

Офіціант наповнює мій келих, і я одразу ж роблю добрячий ковток. Треба розслабитись, а то натягнутою струною почуваюсь.

– Ти обіцяв розповісти про цю чарівну трансформацію, – кажу. – Я слухаю. 

– Усе доволі просто. Два роки тому моя мама захворіла сильно. Довелося шукати гроші на лікування, і я пішов до батька, який кинув нас багато років тому, – розповідає Рома. – Він допоміг з операцією і мені з роботою. Можна сказати, що його допомога стала початком змін у моєму житті

 – Нічого собі, – хмикаю. – Ви й зараз спілкуєтесь?

– Так, – відповідає. – Я ж кажу, все дуже змінилося. А як ти? Мабуть, щаслива, адже видаєш свої книги. 

– Я завжди про це мріяла, – відповідаю і знову п’ю. Вино у цьому ресторані реально смачне. – З книгами все зійшлось, а от з коханням – ні. А в тебе як з особистим життям? Є дівчина?

– Ні, – спокійно відповідає. 

– Я теж одна… від сьогодні, – зітхаю. Одним махом допиваю вино і кличу офіціанта, щоб долив. Рома спокійно за цим спостерігає і, мабуть, думає, що я алкоголічка. – Ти ж усе чув. Мій хлопець зрадив мене з власною помічницею. 

– Він ідіот, – додає Рома. 

– І то правда, – допиваю другий келих і відчуваю, що їсти не хочеться. Краще поговорити. Відсовую від себе салат і спираюсь на власну руку. – Всі чоловіки – козли!

– Не всі, – усміхається. – Просто ти нормальних не зустрічала. 

– І хто ж нормальний? Ти? – фиркаю. – Чому ж тоді досі один? 

– Чекаю на одну дівчину, яка впритул мене не помічає, – заявляє, а я завмираю. Чи не про мене він це каже? – Тобі досить, Аріно. Давай я краще додому тебе відвезу. 

– Так немає у мене дому. Я з Денисом жила, – бурчу і таки підводжусь зі зручного крісла. – Відвези мене в готель. 

Рома нічого не відповідає. Кидає на стіл кілька купюр і бере мене за руку. Так і йдемо разом до виходу, а вже на вулиці вдихаю трохи повітря. 

Рома знову відчиняє для мене двері та чекає, поки сяду в середину. Коли роблю це, сам сідає за кермо. 

Поки їдемо, я практично засинаю. Світ перед очима крутиться і добряче хилить у сон. Пити я зовсім не вмію, тому ці два келихи вина явно були зайвими.

– Приїхали, – чую голос Роми та розплющую очі. Дивлюсь у вікно, але не бачу жодного готелю поблизу, лише новий житловий комплекс.

– Що це за місце? – здивовано питаю. 

– Я тут живу, – спокійно відповідаю. 

– Прекрасно. А мене чому сюди привіз? – не можу второпати.

– Не хочу залишати тебе одну в такому стані, тому вирішив, що ти можеш у мене залишитися, -  додає. – Ти проти?

Чи проти я? Навіть не знаю. Ми зустрілися вперше за чотири роки. Роми привіз мене до себе. Я все ще нічого до нього не відчуваю, але так не хочу залишатися сьогодні одна.

– Я не проти, – кажу. – Ходімо.

Піднімаємось ліфтом на восьмий поверх. Поки Рома відчиняє двері, я розглядаю його. Все ще не можу повірити, що це той самий хлопчисько, який бігав за мною як пес. Зараз від хлопчиська нічого не залишилось. Він зовсім інший і, мабуть, почуття його минули. 

– Проходь, – Рома пропускає мене у квартиру першою. 

Переступаю поріг – й автоматично вмикається світло. Одразу можу сказати, що квартира гарна, новенька і дорога. Роззувшись, проходжу у вітальню і відразу йду до панорамного вікна. І хоча тут не дуже високо, краєвид все одно неймовірний – на парк та озеро. 

– У тебе є вино? Вип’ємо разом? – дивлюсь на Рому, який зупиняється поруч, і чекаю на його реакцію. Мабуть, скаже зараз, що мені досить, і відправить спати. 

– Зачекай, – він іде, а я продовжую стояти й думати над тим, що взагалі тут роблю. Мабуть, варто таки поїхати в готель і не робити дурниць. Рома хороший хлопець. Завжди таким був. А я погана, тому що ніколи цього не цінувала і зараз не оціню. 

– Тримай! 

Він повертається через кілька хвилин з двома келихами вина. Один віддає мені, а інший у себе залишає.