Розділ 20

Весілля вирішили зробити невеликим.
Без сотень гостей.
Без показної розкоші.
Лише найрідніші люди, які були поруч із ними протягом усього шляху.
Ранок видався сонячним.
Софія стояла біля дзеркала у білій сукні.
Її руки трохи тремтіли.
До кімнати тихо зайшла старша сестра.
— Можна?
Софія лише кивнула.
Сестра підійшла ближче й поправила фату.
— Пам'ятаєш, як ти казала, що вже ніколи не вийдеш заміж?
Софія усміхнулася крізь сльози.
— Пам'ятаю...
— Я тоді не сперечалася. Бо знала: життя любить дивувати.
Вона обійняла молодшу сестру.
— Я ніколи не бачила тебе такою щасливою.
— І я ніколи не була такою щасливою.
У цей час Максим уже чекав біля РАЦСу.
Поруч стояв Богдан.
— Хвилюєшся? — усміхнувся він.
— Дуже.
— Це нормально.
Максим усміхнувся.
— Знаєш... Якби кілька років тому мені сказали, що я стоятиму тут і чекатиму саме на Софію, я б не повірив.
Богдан поклав руку йому на плече.
— А я, здається, повірив у це ще на хрестинах.
Максим засміявся.
— Не перебільшуй.
— Не перебільшую. Пам'ятаєш, як ти дивився на неї, коли вона зайшла до зали?
Максим нічого не відповів.
Бо Богдан мав рацію.
Саме тоді щось змінилося.
Раптом двері відчинилися.
У супроводі сестри повільно вийшла Софія.
Максим затамував подих.
Вона була неймовірною.
Не через сукню.
Не через зачіску.
А тому, що в її очах більше не було страху.
Була лише любов.
Він зробив кілька кроків їй назустріч.
— Ти прекрасна...
Софія усміхнулася.
— А ти змусив мене знову повірити в себе.
Він ніжно взяв її за руку.
Разом вони увійшли до зали.
Коли пролунало запитання, чи згодні вони стати чоловіком і дружиною, Максим навіть не дав договорити.
— Так.
Усі засміялися.
Софія, крізь сльози, відповіла:
— Так.
За мить їх оголосили чоловіком і дружиною.
У залі пролунали оплески.
Богдан обійняв Іванну й тихо сказав:
— Бачиш... Кохання справді приходить вчасно.
Іванна усміхнулася.
— Просто іноді йому потрібно трохи більше часу, щоб знайти правильну дорогу.
Максим обійняв Софію.
Вона поклала голову йому на плече.
Тепер вони точно знали: усе, що довелося пережити раніше, було не даремно.
Бо кожен їхній крок привів саме до цього дня.
До дня, коли дві самотні душі нарешті стали однією родиною.