Розділ 19

Минуло пів року.
Життя текло спокійно.
У будні вони працювали, вечорами готували вечерю, дивилися старі фільми або просто гуляли містом.
Одного вечора Максим запросив Софію туди, де все почалося.
До ресторану, в якому святкували хрестини донечки Богдана й Іванни.
— Ти пам'ятаєш цей вечір? — запитав він, відсуваючи для неї стілець.
Софія усміхнулася.
— Якби тоді мені сказали, що сидітиму тут із чоловіком, якого покохаю... Я б лише розсміялася.
— А я, мабуть, повірив би.
— Чому?
— Бо в ту мить, коли ти зайшла до зали, мені здалося, що я знаю тебе все життя.
Вона ніжно стиснула його долоню.
— Дивний ти.
— Знаю.
Вечеря минула за розмовами та спогадами.
Коли вони вийшли надвір, вже сутеніло.
На подвір'ї ресторану світили маленькі ліхтарі.
Максим раптом зупинився.
— Софіє...
— Так?
Він дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку.
Софія завмерла.
— Максиме...
— Дозволь мені договорити.
Він став на одне коліно.
— Я не можу обіцяти, що наше життя буде безхмарним.
Не можу пообіцяти, що ми ніколи не будемо сваритися.
Але я можу пообіцяти, що кожного ранку вибиратиму тебе.
Кожного дня.
До кінця свого життя.
Він відкрив коробочку.
У світлі ліхтарів засяяла каблучка.
— Софіє... Чи станеш ти моєю дружиною?
Сльози покотилися її щоками.
Вона дивилася то на Максима, то на каблучку, не в змозі вимовити жодного слова.
Нарешті, усміхнувшись крізь сльози, вона прошепотіла:
— Так...
Максим обережно надягнув каблучку на її палець.
Підвівся.
І вперше поцілував її так, ніби в цьому поцілунку були зібрані всі слова, які вони так довго боялися сказати.