Розділ 17

Минув місяць.
Максим і Софія більше не приховували своїх стосунків.
Вони гуляли вечорами, разом ходили в кіно, готували вечері й могли годинами розмовляти про все на світі.
Софія більше не тікала.
Вона навчилася жити сьогоднішнім днем.
Одного ранку задзвонив телефон.
— Максиме, у неділю всі збираємося в нас, — почувся голос Богдана. — Мама пече свій фірмовий пиріг. Відмови не приймаються.
Максим усміхнувся.
— Будемо.
— "Будемо"? — перепитав Богдан.
— Саме так.
— Значить... ви приїдете разом?
Максим подивився на Софію, яка саме поливала квіти на балконі.
— Так.
На тому кінці запала тиша.
А потім Богдан радісно засміявся.
— Нарешті!
У неділю Софія хвилювалася так, ніби вперше йшла на іспит.
— Може, мені не варто їхати? — тихо сказала вона, застібаючи сережку.
Максим підійшов ззаду й ніжно поклав руки їй на плечі.
— Чому?
— Бо я боюся.
— Кого?
— Усіх.
Вона повернулася до нього.
— Раптом вони подумають, що я збожеволіла? Що жінка в сорок років не має права закохуватися в чоловіка, який молодший за неї.
Максим усміхнувся.
— Подивися на мене.
Вона підняла очі.
— Єдина людина, чия думка для мене справді важлива, зараз стоїть переді мною.
Софія ледь усміхнулася.
— А якщо хтось скаже щось образливе?
— Тоді відповідати буду я.
Він узяв її за руку.
— Ти більше не сама.
Від цих слів у Софії защеміло серце.
Вона міцніше стиснула його долоню.
— Поїхали.
Коли вони зайшли до будинку, розмови за столом стихли.
Усі погляди були прикуті до них.
Максим не вагаючись обійняв Софію за плечі.
— Думаю, настав час сказати офіційно. Ми разом.
На мить запала повна тиша.
І першою до Софії підійшла мама Богдана.
Вона мовчки обняла молодшу сестру.
— Нарешті, — прошепотіла вона. — Я вже й не сподівалася побачити тебе такою щасливою.
Софія не стримала сліз.
Богдан усміхнувся, перевів погляд на Максима й ледь помітно кивнув.
Ніби хотів сказати:
«Бережи її».
І Максим без жодного слова відповів таким самим кивком.
Він уже знав...
Саме це він і збирається робити все життя.